Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля"

— Це ти про свого Лисого? — русалка розреготалася. — На твоєму місці кожен би так зробив. Тобто не сказав би. Він же тут не просто так, а захищає тебе. Ой, ці чоловіки такі власники — моє, значить, моє!

— Що значить «моє»? — Дівчинка чомусь знітилася. — Ми просто друзі.

Русалка зайшлася в реготі, впала спиною на воду й на хвилину зникла з очей.

Коли з’явилася знову, вела далі, ніби й не переривала розмови:

— Як послухати, то для тебе що той Лисий, що собака — одне й те ж.

Леля вирішила змінити тему, плавно повернувшись до того, що її найбільше цікавило:

— Звідки ти знаєш, що його звуть Лисий?

— Ох! — русалка схопилася за голову. — От дурепа так дурепа!

І вона знову зникла під водою. Цього разу її не було дуже довго — хвилин із десять. Весь цей час Леля намагалася збагнути, що ж викликало таку несподівану реакцію. Чого вона зовсім не чекала, так це того, що русалка так брутально обзиватиме її. Справді, вона сама прийшла. Сама намагалася вести розмову, але щось постійно заважало. Мабуть, те, що вони по-різному мислять. Те, що звичайне для Лелі, зовсім несподіване для русалки — і навпаки.

Леля подумала, що треба спробувати «приміряти» русалчине мислення. Тільки як?

Та випірнула, навіть не утворивши кіл на воді. Невеличкі брижі йшли від крапель, що стікали з її волосся.

— Вам не можна тут лишатися, — швидко промовила русалка. — Треба бігти звідси. Швидше!

— Чому? — здивувалася Леля.

— Бо вони знають, що ви тут. Вони навіть спробували відрізати вас від дому порожніми деревами.

— Хто вони?!

Русалка зробила круглі очі, наче Леля спитала її, чи буває вночі сонце.

— Ті, хто вже давно на вас полює — на тебе, Лисого й ту малу, що вміє зі всіма розмовляти.

— Марічку?!

— Я не знаю, як її звуть. Може, це й не та, про кого ти думаєш. Я тільки знаю, що є в лісі ще одна дитина, яка може щось змінити. Кажуть, вона вміє розмовляти навіть із водою.

Лелі занімів язик. З усього почутого вона зрозуміла тільки одне: Марічка в небезпеці.

— Дякую, прощавай! — гукнула вона, вже біжучи вгору по стовбуру поваленої сосни.

— Не ходіть через порожні дерева! — крикнула їй навздогін русалка.

Уже піднявшись на кручу, Леля озирнулася. Русалка ще була на місці.

— А чому я? — спитала Леля.

— Хіба ти не знаєш? — здивувалася русалка. — Бо ти маєш живу воду.

Куди поділася Марічка?

По воду зранку ніхто не приходив, сказала Наталка. Це дивно, але що ж… Може, звечора набрали. Всі? Зрештою, не така й дивина, якщо порівнювати з усім, що останніми днями відбувається в селі.

За селом, неподалік зрізаного дуба Петрусь із Вуханем лаштували пастки на випадок нападу вовкулаків.

— Лесика не бачили? — спитав їх Івась, наблизившись.

— Ні, не приходив, — відповів Вухань, розпрямившись і витираючи піт із чола. — А що, збирався?

— Ага, — байдужим голосом відповів Івась, — казав, що як встигне, то неодмінно до вас прийде.

— Ні, ще не було. Мабуть, ще не встиг, — підсумував розмову Вухань.

— А Леля що робить? — підіграв Івасеві Петрусь.

— Десь на городи пішла, — відповів Івась.

— На городи — то діло, — похвалив Вухань. — На городах зараз роботи й роботи! Тільки б їй ще не той… — молода ще. Краще той, по господарству… А якщо хочеться той, то можна й той… на городі. Чому ж не той, як той…! Це можна.

Вухань говорив, а сам уже, схоже, й забув про Івасеве існування — він уже з головою занурився в роботу. Велика дерев’яна решітка, з якої стриміли осикові кілки, все не хотіла лаштуватися до мотузок. Принаймні так зрозумів Івась, хоча й знав, що може помилятися — він у цих механічних справах однаково нічого не петрав.

Івась подався на городи «шукати Лелю». Там її не було, тож він попросив, щоб як прийде, знайшла його. Мовляв, є справа. Жінки у відповідь мовчки подивилися на нього, як здалося Івасеві, неприязно. Втім, може, здалося.

Повернувшись додому, він насамперед зазирнув до заростів, де мусила сидіти Марічка. Її там не виявилося. І в хаті не було. Біля дверей до комірчини біліли скіпи, двері знову було виламано, а з комори пропав самоносний рогач. Це вже друга втрата чарівних предметів, що дісталися дітям після зіткнення з бабою Ягою. Що наступне?

Однак Івасеві не до рогача було. Його, звісно, шкода, але де Марічка? Що з нею? Вона не могла просто так піти з дому. Тим більше, побачивши, як хтось прийшов грабувати комору. А може, побачивши це, вона побігла його шукати?

Ні. Він її чітко попередив: я прийду сам. Нікуди звідси. Вона не могла піти. Не могла. Не могла…

Чорний розпач заслав Івасеві очі. Картини одна страшніше другої народжувалися в голові.

Івась знову кинувся до кущів, звідки Марічка повинна була стежити за хатою. Ніяких слідів чужої людини, ніяких слідів боротьби. Так ніби сама встала й пішла, бо вже нічого сторожити. Або виманили. Якщо це був Пластун, то міг виманити. А потім? Що він зробив з нею?

І що тепер робити йому, Івасеві? Порадитися йому ні з ким. Бігти нікуди. Побіжиш на город її шукати, а вона тим часом сюди прийде. Якщо, наприклад, вона просто кудись пішла, то повернувшись і побачивши, що тут без неї сталося… Страшно подумати, як вона переживатиме. Але ж і стояти так, без діла — справа безнадійна. Хоч вий вовкулакою.

Треба ще когось погукати. Кого? Мабуть, краще Петруся. Але ж Лесик наказував, щоб Петруся й Вуханя не чіпали ні на які роботи, бо їхня робота — найголовніша й найтерміновіша. Бороду? Що ж із нього користі? Він добрий і сильний. Це правда. Але зараз ні доброта, ні сила не допоможуть. Тобто, може, й допоможуть, але спершу треба придумати, як бути, а тоді вже…

Це якраз найважче. Івась подумки перебирав різні способи, кроки, вчинки, дії, і жодне з них не обіцяло вирішення. Невже він не знайде дівчинку?! Невже з нею станеться щось лихе?! Вона ж дитина! Кому вона може заважати?! Ні. Не може цього бути, заперечувала надія.

Все може бути, руйнував її розум. Згадай підземелля в Орлиному лісі. Кілька дітей забрели випадково до лісу, й дорослі дядьки били їх, хотіли вбити. Нібито діти побачили «секретний об’єкт», тому стали небезпечними!

Лишенько-лишенько! Як же я подивлюся Лелі в очі!