Читати книгу - "Посол Урус-шайтана"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ми з сином цими днями збиралися до тебе, дорогий Гамід-бею.
— Я був би радий бачити вас у себе, — чемно відповів Гамід, не запитуючи про причину візиту і чекаючи, поки Ісхак-бей сам пояснить її.
— Мій невільник-пастух повідомив, що замах на Ферхада вчинив твій невільник-утікач…
— Мій невільник? — вигукнув схвильовано Гамід. — Проклятий урус! Це ж він одним із перших удерся в мій замок і намагався вбити мене! О, коли б він потрапив до моїх рук!..
— Ми спіймаємо його, — вставив слово Ферхад. — Якщо він у повстанському загоні, то ми знайдемо шлях проникнути туди.
— Як?
Замість відповіді Ферхад сплеснув у долоні. Ввійшов слуга.
— Поклич Свирида!
Після того, як пастух Свирид врятував молодого хазяїна, Ісхак-бей оточив невільника не баченою досі увагою. Дав йому новий одяг, наказав годувати з хазяйської кухні, навіть обіцяв відпустити на волю. Свирид ніби помолодшав. Плечі розправились, щоки округлились, в очах з'явився хижий блиск. На товаришів-невільників почав дивитися з неприхованою зверхністю.
Зайшовши в кімнату, він низько вклонився і тихо проказав привітання:
— Мир вам, о правовірні! Вітаю тебе, мій добрий хазяїне Гамід-бею! — вклонився окремо колишньому господареві.
Ісхак-бей показав на повстяний міндер, що лежав біля порога. Це була висока честь для вчорашнього раба.
— Алекюм юсселям, Свирид-ага, — відповів старий хазяїн. — Ласкаво прошу. Сідай. З тобою хоче говорити мій син Ферхад.
— Свирид-ага, напевно, добре запам'ятав того розбійника, що вчинив на мене напад? Чи не так? — запитав Ферхад.
— Так, ефенді.
— Мій дорогий батько і я обіцяли тобі, Свирид-ага, волю за те, що ти врятував мене… Але ти мусиш зробити для нас ще одну послугу. Після цього я сам відвезу тебе в Стамбул, розшукаю польських чи молдавських купців, які за винагороду доставлять тебе на Україну…
— Що я мушу зробити? — запитав з погано прихованою радістю Многогрішний.
— Ти мусиш розшукати того мерзотника і вбити його або сповістити мене про місце його перебування. Є відомості, що він пристав до банди злочинців, які називають себе повстанцями. Ти проникнеш до них під виглядом втікача. Дізнаєшся, скільки їх, яка в них зброя і де вони отаборились. Намагайся сподобатися їхнім ватажкам і вивідай їхні найближчі наміри. Якщо все закінчиться щасливо, ти станеш вільною людиною.
— Дякую, ефенді. Я зроблю все, що зможу.
Коли пастух вийшов, Гамід підвівся теж.
— Дозволь мені, шановний Ісхак-бею, трохи відпочити, бо на зорі я повинен їхати далі. Завтра з військом санджак-бея вирушу в зворотну путь, а десь днів за два-три ми вступимо в бій. Я чекатиму тебе, Ферхаде, з твоїм загоном. Гадаю, що у вас набереться сотня відданих і сміливих людей.
На другий день вранці на подвір'я влетів султанський чауш-гонець. З коня клаптями падала на землю жовта піна, а сам він ледве тримався на ногах. Слуги ввели його до селямлика, де Ісхак-бей, Ферхад і Гамід снідали після ранкового намазу.
— Воля і слово падишаха! — стомлено об'явив замість привітання чауш.
— Хай славиться ім'я його! — схилилися в низькому поклоні спагії.
— Що привело тебе до нас, шановний чауше повелителя півсвіту? — спитав господар, коли гонець відпив з піали шербету.
Той мовчки витягнув з-за пазухи паперовий сувій. Ісхак-бей здивовано вигукнув:
— Фірман[60] султана! О Аллах, війна з невірними! З урусами!
Гамід і Ферхад переглянулись: цей фірман зобов'язував їх у тижневий строк зібратися разом зі своїми людьми до походу. Але кого міг зараз виставити Гамід? Уся його варта загинула, а зброя розграбована, їхати самому?
Коли чауш, попоївши і відпочивши трохи, поїхав, Ісхак-бей дав волю почуттям.
— О вай, вай! — захитався він уперед і назад, піднявши молитовне вгору руки. — Яке нещастя! Гординя охопила серце падишаха! Мало йому перемоги над Ляхистаном! Хоче покорити ще й урусів. Але ж тій землі ні кінця ні краю, народу там незліченно, ліси непрохідні, а зими такі люті, що птахи замерзають на лету!.. О вай, вай, горе мені! Єдиний син, єдина втіха старості моєї мусить іти походом у той далекий край!.. Три мої сини уже склали голови в ім'я і славу падишаха! Ферхад — одна моя радість, єдина моя надія!.. І його забирають у мене! О вай, вай!
— Не всі гинуть у поході, — намагався втішити старого Ферхад. — Чому ти оплакуєш мене заздалегідь?
— Я знаю, що таке війна, сину. На ній убивають людей…
Гамід деякий час похмуро мовчав. Потім сказав:
— Високоповажний Ісхак-бею, мій дорогий Ферхаде, послухайте, що я скажу вам. Аллах розгнівався на мене, наслав люту зграю розбійників, і ті знищили моє гніздо, моє майно. Я не знаю, чи залишився хто живий там… Серце моє обливається кров'ю, а розум відмовляється вірити в те, що сталося… Помсти! Ось чого я жадаю. Кривавої помсти!.. І, клянусь Аллахом, я зумію помститися, хоч би довелося винищити все населення Аксу!.. Але зараз не про те мова. Мені жаль Ферхада, чоловіка моєї улюбленої Хатче. І хоч я постарів, однак ще зумію утримати шаблю в руці. Якщо твоя ласка і згода, мій дорогий Ісхак-ефенді, я стану на чолі вашого загону замість Ферхада. А Ферхад зостанеться вдома. Причина у нього є — він ще не одужав після нападу гяура.
Ферхад намагався протестувати, але Ісхак-бей розчулено обняв Гаміда і притис до грудей.
— Спасибі, Гамід-ага. Аллах дав тобі добре серце, і він не обмине тебе на дорогах війни своєю милістю. Ти повернешся з походу переобтяжений славою та здобиччю. І знову розцвіте долина Аксу, знову завирує життя в твоєму маєтку, а нащадки прославлятимуть твої подвиги!
— У всьому воля Аллаха! — промовив урочисто Гамід.
4
Після успішного нападу на замок Аксу повстанський загін Чорнобородого вже третій день відпочивав у малодоступній улоговині на березі гірського озера.
Перед наметами з кошми, бичачих шкур і сукняних ковдр та перед печерами, вимитими дощовими потоками в м'яких вапняках навколишніх скель, палахкотіли вогнища. В казанах на триногах варилася баранина, приправлена лавровим листом і пахучим корінням якогось їстівного зілля.
Хоч іслам забороняв правовірним пити вино, в таборі було багато п'яних. Повстанці пили, горланили пісень і розповідали нескінченні байки про вдатного на вигадки Ходжу Насреддіна.
Це не подобалося Звенигорі. Люди розбещувалися і, замість військового навчання, займалися хто чим хотів.
— Ми погано закінчимо, — ремствував козак, коли Мустафа зібрав усіх ватажків загонів на раду. — Крім ближніх дозорів, ми не маємо іншої охорони, не слідкуємо за дорогами і за ворогом. Та й ближні дозорці п'яні. В таборі крик і співи, немов це не військовий загін, а зборище ошаленілих віслюків! І потім — чого ми сидимо склавши руки? Треба нападати,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Посол Урус-шайтана», після закриття браузера.