Читати книгу - "Запізніла розплата"

— Чого не знаю, того не знаю. Та ось її фото.

Обличчя пана Ааронса осяяла усмішка:

— Згадав! Їй-богу, це одна з Дульцібелльських дівчаток.

— Дульцібелльські дівчатка?..

— Так. Вони сестри. Акробати, танцюристки і співачки. У них зовсім непогана програма. Зараз, певно, гастролюють десь у провінції. А може, відпочивають після виступів у Парижі.

— Ви можете дізнатись, де вони зараз?

— Звичайно. Ідіть додому, а вранці я надішлю вам необхідну інформацію.

Маючи таку обіцянку, ми залишили його. Він дотримав слова. Наступного ранку нам принесли записку: «Сестри Дульцібеллі живуть у готелі «Палас» у Ковентрі. Хай вам щастить!»

Ми відразу ж рушили до Ковентрі. Пуаро не заходив до театру. Навести довідки вирішив у касах, де продавали квитки на вечірню виставу. Вона виявилася вкрай стомлива і нудна, чи, можливо, це мені лише здавалося через утому. Якісь японські родини балансували на дроті з ризиком для життя, гладка примадонна щось співала на верхній межі людських вокальних можливостей, якийсь чоловік з фатувато зачесаним волоссям скоромовкою розповідав історію на світському жаргоні й чудово танцював…

Нарешті оголосили Дульцібелльських дівчаток. Серце моє болісно закалатало. Ось вони обидві — одна з солом'яним волоссям, друга темноока, але однакові на зріст, в коротеньких пухнастих пачках, з велетенськими бантами. Почали співати. Голоси свіжі й щирі, досить тоненькі, але привабливі. Їхній виступ приємно вирізнявся з усієї програми. Танцювали скромно, витончено і зробили кілька досить складних акробатичних трюків. Коли впала завіса, їх нагородили гучними оплесками. Ясно було, що Дульцібелльські дівчатка користуються успіхом.

Раптом я відчув, що не можу більше залишатись у приміщенні, а повинен вийти на свіже повітря.

— Ідіть, друже, — відповів Пуаро на мою пропозицію залишити залу. — Я насолоджуюся програмою і додивлюся її до кінця. Зустрінемося пізніше.

Всього кілька кроків відділяли театр од готелю. Піднявшись до вітальні, я замовив віскі з содою і, п'ючи цю суміш, задумливо дивився на нерозпалений камін. Почувши, що двері відчинились, повернув голову і ледь не впав із стільця — в дверях стояла Попелюшка.

— Я бачила вас у залі. Вас і вашого приятеля. Коли ви підвелись, аби іти, я чекала на вас надворі і пішла слідом. Що ви робите у Ковентрі? Чоловік, котрий приїхав з вами, детектив?..

Вона не рухалась. Плащ, накинутий поверх вбрання для сцени, сповз із плечей. Я бачив, як вона зблідла під рум'янами, чув у її голосі жах. І в ту хвилину я зрозумів усе — і чому Пуаро шукав її, і чого вона боялася. Більше того, я зрозумів своє серце.

— Так, — сказав я м'яко.

— Він шукає… мене? — напівпошепки запитала дівчина.

Оскільки я відповів не одразу, вона сіла на підлогу біля великого фотеля і заридала. Опустившись навколішки поруч із нею, я підтримував дівчину рукою і гладив її по голові.

— Не плачте, заради Христа не плачте! Я подбаю про вас. Не плачте, люба. Не треба. Я все… все знаю…

— Не може бути!

— Гадаю, все… — І по хвилі, коли вона стихла, запитав: — Це ви взяли кинджал?

— Так.

— І для того, щоб взяти його, попросили мене показати місце злочину? А потім удали, що знепритомніли?

Вона ствердно кивнула.

— Навіщо ви взяли кинджал?

Вона відповіла з дитячою щирістю.

— Боялася, що на ньому лишилися відбитки пальців.

— Але невже ви забули, що були в рукавичках?

Вона захитала головою, а потім ледве вимовила:

— Ви збираєтеся віддати мене… до рук поліції?

— Боже збав! Ні!

Вона довго і уважно дивилася на мене. Коли наші погляди зустрілися, дівчина запитала спокійним голосом:

— А чому ні?

І місце, і час були не дуже слушними для освідчення в коханні. Бачить бог, що попри мою буйну фантазію я ніколи не міг уявити, що кохання настигне мене за таких обставин. Та відповів я вельми просто й природно:

— Тому, що кохаю вас, Попелюшко.

Немов засоромившись, вона схилила голову і пробурмотіла:

— Неправда… неправда… якби ви знали…

І потім, немов опанувавши собою, глянула мені прямо в очі й запитала:

— А що ви знаєте?

— Знаю, що того трагічного вечора ви прийшли до пана Рено. Він запропонував вам гроші, і ви з образи розірвали чек. Потім залишили будинок…

— Продовжуйте. Що було далі?

— Не знаю, чи відомо вам було, що Жак Рено приїде того вечора з Шербура, чи ви просто сподівалися, що щасливий випадок допоможе вам стрітися з ним, але ви лишилися біля вілли. Як би там не було, невдовзі перед північчю ви побачили людину на майданчику для гри в гольф…

— Далі! — проказала дівчина спокійно.

— Гадаю, він стояв до вас спиною, та ви впізнали його. Чи вирішили, що впізнали. Ви добре знали його ходу та поставу, так само як і пальто… В одному із своїх листів до Жака Рено ви загрожували йому. Отож, коли ви побачили його там, злість і ревнощі затьмарили вам розум, і ви вдарили кинджалом. На жодну мить не припускаю, що ви хотіли вбивати його. Та ви вбили його, Попелюшко.

Вона закрила руками обличчя і промовила приглушеним голосом:

— Так… Саме так… Слухаючи вас, я знову бачу… — Але нараз накинулася на мене: — І, ви кохаєте мене, знаючи всю правду? Як ви можете мене кохати?

— Не знаю. Мені здається, кохання така річ, проти якої не встоїш… Я намагався… з першого дня, коли ми зустрілись… Та воно виявилося сильнішим за мене.

І тут вона втратила самовладання, впала на підлогу і розридалась.

— О, я більше так не можу! — крізь сльози говорила вона. — Я не знаю, що діяти, що робити далі. О, пожалійте мене! Скажіть, як мені бути!

Я опустився навколішки поруч неї і заспокоював як міг.

— Не бійтесь мене, Белло. Заради всіх святих не бійтесь. Я кохаю вас — слово честі! — та я нічого від вас не хочу. Лише дозвольте мені допомогти вам. Кохайте його і далі, коли так наказує вам серце, та дозвольте допомогти вам, оскільки зараз він нічого не може зробити.

Від моїх слів вона немовби скам'яніла. Відірвала руки від обличчя і подивилася на мене якось надто дивно.

— Невже ви думаєте, що я кохаю Жака Рено?.. — І, сміючись крізь сльози, пристрасно обхопила мою шию руками, і притиснулася до мене мокрим обличчям. — Я люблю вас. Тільки вас!

Ніколи й ніхто не цілував мене з такою ніжністю і несамовитістю, як Белла. Скільки житиму, не забуду тих поцілунків!

Грюкіт дверей примусив нас підвести очі — на порозі стояв Пуаро. Я не вагався. Одним стрибком опинився