Читати книгу - "Наші дракони вбивають нас"

— На! — намагаючись прошепотіти, крикнув Олег Андрієві на вухо, і всучив у долоню декілька таблеток.

— Мені сьогодні не хочеться, — заперечив той.

— Ну тоді викинь, — звівши плечима, шатаючись, мов збитий з курсу п’яний корабель Рембо, Олег продовжив своє хаотичне плавання.

Від запаху, котрий обіймав збіговисько, тверезого починало нудити, для тих же, хто уже встиг розпрощатися з цим станом, наслідки цього запаху не викликали проблем.

— А давайте хто більше віллє у себе!

— А давайте!

На другому поверсі через соромливо зачиненні та байдужо відчиненні двері кімнат доносились стони, які скрипіли у такт музиці. Ті ж, кому пощастило менше, змушенні були вдовольнятися просторами коридору.

— Приєднуйтесь до нас! — доносилось з одних дверей.

— Місця вистачить на всіх! — кричали з інших.

Третій поверх був особливий. Якщо на перших двох усе кричало, дриґалось у такт ритмам та блювало, то тут панували супокій та умиротворення. Музика, хоч і приглушено, але лоскотала вуха тутешніх обивателів, яким було абсолютно все одно. Тіла лежали одне на одному на сходах, у ванній. Одягненні у шуби та голі. Їхня свідомість зараз переглядала кольорові мультфільми. Картинки безладно випадала з шафок пам’яті.

— Нарешті моя мрія здійснилася: я став ластиком! Я зітру цей бісовий надпис, — радів один, марно намагаючись змусити свою спину ковзати підлогою, аби стерти нарешті той, видимий лише йому, напис.

— 1565,8 поділити на 20674,041 буде… буде… 0,0757374

— Юхух, я літаю над звалищем! Фантастично! Неймовірно!

Андрій знудившись, коли уся отрута вийшла з потом, вийшов на подвір’я, відчуваючи усю свою нікчемність та ницість.

— Я Катя, — з надзвичайно серйозним виглядом повідомила важливу інформацію дівчина, простягнувши руку.

— А я Федір, — відрекомендувався високий укритий підлітковими прищами 21річний юнак. Андрій, не маючи жодного бажання зав’язувати знайомств, пішов далі. Двоє обступили хлопця з усіх боків.

— Ми просто у розпачі з того, на скільки деградує сучасна молодь.

— Так-так, якщо ми — майбутнє країни, можна лише жахатися з того, яке майбутнє чекає на нас, — підтримала низькоросла блондинка, випинаючи груди, аби змусити їх йти перед себе.

— Як добре, що залишилася такі, як ми з вами, — улесливо мовив хлопець, звертаючись до Андрій, котрий зараз мріяв лише про те, аби забутися, на «Ви».

— Так-так, саме такі, як ми з вами, свідомі громадяни, котрі поважають себе та свою націю, достойні жити, ці ж мізерні створіння лише марнують такі мало численні запаси природних ресурсів.

— Андрію, а ви чули, як вони забезпечують комунікацію одне з одним! — обурено повідомив Федір до хлопця, котрий хоча й не проявляв жодного інтересу до бесіди, якому, як йому здавалося, було вкрай важливо дізнатися думку цих двох з приводу проблем молодої регенерації.

— Ці обкурені вандали ганьблять калинову мову, солов’їну пісню, Шевченків заповіт! — продовжував хлопець, котрий був схожий на шестикласника, але збільшеного у масштабі разів у чотири.

— Так-так, як так він казав: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову», — зі знанням справи констатувала Катя.

— Це не Шевченко сказав, — байдужо мовив Андрій.

— Да шо ти такоє кажеш!? — здивувалася Катя, — а я й не знала!

— Хочеш закурити, — миротворче запропонував Федір, начебто вибачаючись за колючий погляд Каті.

— Бувайте, — попрощався Андрій.

— Ей, ти куди!? — запротестувала блондинка, — зупинись! Якого красавчика упустила! — розчаровано зітхнула дівчина.

— Він тебе не коштує! Мабуть, таке саме бидло, як і ті, що там у будинку! Ти ще знайдеш свого принца.

— Ну це зрозуміло, — вишкірилась Катя, оголивши гнилі зуби, — ти почекай мене. Я піду попісяти он під той кущ. Бачиш, біля якого гойдалка.

— О гарна ідея! А я піду он під ту калину.

Розвиднялося. Звичайне дієслово, з глибочезною, мов очі закоханих, семантикою. Небо остаточно перемагало глевку смолу, котра щодоби жадала реваншу, проте втримати перемогу довше однієї ночі ніколи не могла. Розвиднялася природа на весні. Розвиднялися душі у квітні. Розвиднялися почуття у молодості і розум у старості.

— Хто я!? — це запитання півгодини церковним дзвоном звучало у думках Андрія. Спочатку знаходячи у цьому передзвоні красу, зараз Андрій потерпав від нестерпної головної болю. Повторюваність та рутинна здатні затерти найпрекрасніші почуття, як халат, та стоптати, як капці.

На небі з’явилась ластівка. Раніше, Андрій полюбляв прокидатися спозаранку, аби нишком підглянути за цими птахами. Як вони розрізають повітря скрипковим ключем! Літаючи одне за одним, вони охороняють супокій своїх почуттів. Які красиві птахи. Вони не зрівняються красою з орлами чи колібрі, не суперничають у дзвінкоголосі з солов’єм, вони не вірні, як лебеді, і тим паче не розкішні, як пави. Проте вони зовсім інші. Такі теплі та особливі. Їх мелодійний свист завжди розливає у душі Андрій молоко, а на язиці відчувається