Читати книгу - "Король Гризлі"

п’яти футів від землі, коли неподалік проходив Метусин, тримаючи на шворці пса. Побачивши Мускву, ердель різко смикнувся і, вирвавши повідець із рук індіанця, підстрибнув. Він трохи не дістав до ведмежати. Пес хотів уже скочити вдруге, коли це Ленгдон із несамовитим криком підскочив до нього, ухопив за нашийник і добряче відшмагав мотузкою. Провчивши собаку, він повів його геть.

Цей випадок здивував ведмежа ще більше, ніж усі попередні. Людина, можна сказати, вирвала його з лап чудовиська з червоною пащею та білими зубами. І то не лише вирвала, а ще й покарала того. Решту також поприв’язували шворками, і теж кудись повели.

Ленгдон повернувся, зупинився біля Мускви і заговорив до нього. Потім Мусква дозволив людській руці наблизитися на шість дюймів. Він не хапав її ні зубами, ні пазурами. А згодом усе його тіло здригнулося від незнайомого відчуття. Поки ведмежа повернуло голову убік, Ленгдон рішуче доторкнувся рукою до волохатої спинки. І дивна річ — Мусква не відчув жодного болю! Навіть мати не торкалася його так ніжно, як оця рука!

За наступних десять хвилин Ленгдон устиг погладити Мускву ще п’ять чи шість разів. До четвертого разу ведмежа погрозливо шкірилось, показуючи два ряди блискучих гостреньких зубів, а потім заспокоїлось і вже навіть не гарчало.

Ленгдон ненадовго залишив його, а коли підійшов знову, в руках у нього був шматок оленини, він тицьнув його ведмежаті під ніс. Мусква зачув знайомий запах м’яса, однак з рук не взяв. Ленгдон поклав його біля миски під деревом, а сам повернувся до Брюса, що сидів біля вогнища і курив.

— Не мине й двох днів, як він їстиме з рук, — пообіцяв йому Ленгдон.

Невдовзі в таборі запанувала цілковита тиша. Ленгдон, Брюс та індіанець загорнулися в ковдри і швидко поснули. Дотлівало багаття, і невдовзі лиш дим від самотнього поліна свідчив про те, що тут горів вогонь. У хащі ухала сова. Невиразний гомін долини та гір заполонив спокійну ніч. Пояскравішали зорі у небі. До Мускви долетів гуркіт брили, що покотилася зі схилу десь далеко в горах.

Причин для страху більше не було. Усе тихо спало, крім малого Мускви. Він обережно зліз із дерева — і в темряві утрапив просто у миску зі згущеним молоком. Мимохіть облизнувся, і коли язичок торкнувся липкої субстанції, він раптом відчув незвідану насолоду. Ще чверть години він сидів і завзято облизувався. А потім як прозрів: він зрозумів, що смак цієї незрівнянної їжі має стосунок до металевої посудини біля дерева. Прикипівши до неї очима, він почав помалу, як досвідчений стратег, підступати до неї. Спочатку обійшов з одного боку, потім — з другого. Кожен м’яз його тіла напружився. Мусква був ладен будь-якої миті стрімко відскочити вбік, якби миска раптом ожила і плигнула на нього. Нарешті він умочив ніс у густу, з розкішним смаком рідину — і вже не відривався доти, поки на дні не залишилося ані найменшої краплини молока.

Згущене молоко відіграло, мабуть, вирішальну роль у справі виховання Мускви. Воно стало місточком, яким його малечий розум міг швидко рухатися від речей простих і доступних — до реалій складніших і менш зрозумілих. Мусква вже усвідомив, що та сама рука, яка так лагідно торкалася його спинки, поставила сюди й цю страву, таку смачну та принадну. І та сама рука давала йому м’ясо. М’яса він не їв, а миску вилизав так, що на дні, мов у дзеркалі, відбивалися сяючі зорі.

Та молоко не відбило у Мускви бажання вирватися на волю, щоправда, усі його подальші спроби були вже не настільки відчайдушні. З невеликого власного досвіду він знав, що коли просто рватися, натягуючи повідець, то це нічого не дасть, і цього разу заходився його гризти. Якби він гриз його в одному місці, то до ранку був би на волі, але щоразу, давши відпочинок стомленим щелепам, Мусква гриз в іншому місці, відтак усе починалося спочатку. До того ж, уже до півночі ясна йому розпухли, і він врешті-решт дав спокій непіддатливому ремінцеві.

Тоді Мусква притулився до дерева, готовий за найменшої загрози дременути на стовбур, і в цій позі застав його ранок. Ні на хвилину він не склепив очей. Страхів тепер поменшало, зате самотності було аж надто багато. Мусква скучив за Тором, йому було так тоскно, що він аж тихенько заскімлив — так тихо, що люди, до яких були лічені ярди, не почули б його, навіть якби не спали. З’явись тут зараз Піпунаскус — і Мусква навіть такому товаришеві зрадів би до нестями.

Уранці першим виліз із-під ковдр Метусин. Коли він розпалив багаття, прокинулися Брюс і Ленгдон. Одягнувшись, Ленгдон насамперед завітав до Мускви. Побачивши вилизану до блиску миску, він страшенно зрадів і гукнув інших, щоб і вони побачили, що сталося за ніч.

Мусква, який умостився у своєму сідалі на дереві, дозволив Ленгдонові погладити себе. Попестивши ведмежа, той дістав із кошика з волової шкіри банку згущеного молока і відкрив її, показуючи, як ллється у миску біла масна рідина. Спорожнивши банку, він підніс миску ведмежаті аж під ніс. Устояти перед такою спокусою було неможливо, і не минуло й п’яти хвилин, як Мусква вже їв з миски, яку Ленгдон тримав у руках! Коли ж наблизився Брюс, Мусква вишкірив зуби і сердито загарчав.

— Ведмеді приручаються навіть краще, ніж собаки, — сказав Брюс за сніданком. — Мине ще кілька днів, Джиммі, і він скрізь ходитиме за тобою, як цуцик.

— А мені цей малий халамидник уже починає подобатися, — озвався Ленгдон. — А що ти там казав про Джеймсона з ведмедями?

— Цей Джеймсон жив в окрузі Кутні, — почав Брюс. — Ти назвав би його невиправним відлюдьком. Він постійно жив у горах, спускався у долину тільки раз на рік, щоб запастися провіантом. А гризлі були у нього так, як у нас собаки. Багато років він тримав ведмедика — точнісінько таке саме бурмило, як оцей, за яким ми полюємо. Він упіймав його ще ведмежам. Коли я його побачив, цей ведмедик мав уже тисячу фунтів ваги і всюди ходив за Джеймсоном, як собака.