Читати книгу - "Діти Праліса"

— Сумуєш, що з собою не взяли? — з серцем запитав він товариша, але той лише махнув рукою.

— Та куди вже мені!

Але в цю мить один з козаків зненацька вигукнув, тицьнувши пальцем на браму:

— Тю на мене! Хлопці, онде дівка, а чи мені мариться?!

Всі як один озирнулися на браму, Бородавка і Швайка теж.

— Пташка! — скрикнув від несподіванки Степан і скочив, як ошпарений. — Як!? Звідки!?

Дівчина вклонилася.

— Дядьку Степане, можна тебе?

Бородавку як вітром зірвало з лавки.

— Ого, старий! — зареготали козаки. — Щоб ми живі були отак на старості бігати!

Степан схопив дівчину за плечі.

— Що? Де Сивий?!

Пташка всміхнулася, і Бородавка раптом відсмикнув руки і здивовано подивився на долоні, а тоді знов торкнувся дівчини.

— Ди… дитино… — затинаючись, проговорив він. — Але ж… ти…

— Мавка, — пошепки відповіла та, — лихо у нас. Допомога твоя потрібна.

Бородавка зблід.

— Ні, ні, всі живі, — тут же заспокоїла його Пташка. — Збирайся, за мить будеш коло Сивого.

Бородавка мовчки крутнувся на місці і галопом побіг до куреня. За мить кулею вилетів надвір, на ходу чіпляючи шаблю; друга шабля вже висіла на поясі, а в зубах характерник тримав ятагана. Козаки, нічого не розуміючи, лише здивовано лупали очима.

— Бувайте, браття! — вигукнув він, вихопивши ятагана з рота, — лихим словом не поминайте, а як зобидив кого — вибачайте!

Козаки ошелешено дивилися на характерника, а той уже зайшов з дівчиною за курінь.

— Степане! — спохватився один з козаків. — Та куди це ти, бісів сину!

І побіг слідом за Бородавкою, але за мить повернувся назад з переляканим обличчям.

— Зник, — вигукнув він і перехрестився. — Пречиста Богородице! Зник!

І лише старий Швайка, всміхнувшись у вуса, потягнув з кухля пива і ледь чутно проговорив:

— Таки маєш своє, старий шибенику!

Вечоріло. У хаті Бороди приємно пахло кальяном, від якого не відмовилися ані Бородавка, ані Андрій. Старий характерник на диво спокійно слухав те, що повідав йому Сивий, і лише час від часу кивав головою.

Гапка з Мефодієм, не гаючи часу, чаклували над зіллям і біля них постійно крутилася Пташка, більше заважаючи, ніж допомагаючи.

Усі необхідні трави для настою зібрали в кругляку Бороди, і тут Пташка дійсно допомогла. Її чуття рослин було неймовірним і вона безпомилково визначала ту чи іншу квітку, травину чи бур’янину, сама не розуміючи, як таке може бути.

— Спадковість, — пояснив Борода.

— Все, нарешті закінчили, — видихнула Гапка, заливаючи суміш трав горілкою, — на ранок буде готове.

— Кого першого ловимо? — потерши руки, запитав Бородавка.

— Вітряка, — не вагаючись відповів лісовик, — цього мерзотника малого потягне на млин, який стоїть за моїм кругляком, — Борода потер щелепу, яка добряче розпухла від Вітрякового удару.

— А як не прийде? — запитав Нікель.

— Прийде! Я його як облупленого знаю! Завтра по темному брати будемо.

На Березову-Рудку спустилася ніч. Спокійна, тиха, місячна ніч огорнула землю, сповнивши повітря ароматом нічних квітів і таємними шерехами лісу. Ніщо не вказувало на біду, яка зненацька прийшла у цей райський куточок, лише пугачі — віщуни лиха — невгамовно перегукувалися у верховітті велетенських осик.

Уранці прокинулася першою Пташка. Вона тихенько вийшла з верболозу, причинивши за собою двері.

Сонце лише почало вставати, і ранкові промені вигравали на росяній ковдрі квітів і трав міріадами блискіток. Дівчина поволі ступала босими ногами по тих росах, відчуваючи кожною клітиною свого тіла ту неймовірну близькість з природою, з усім, що оточувало її. Її вже не лякало надприродне відчуття навколишнього і вона з радістю віддавалася своїм почуттям. З нею вірні друзі і все має бути добре. Адже який чудовий ранок! Що може бути в світі лихого?! І справедливість, без сумніву, восторжествує. Прокляття спаде, а Андрій і його друзі відправлять негідників до пекла!

— Пташко! — пролунало раптом за спиною дівчини.

Пташка, з несподіванки перечепившись об якусь бур’янину, ледь не впала і різко обернулася. Позаду неї стояла Вербичка. Дівчина затулила обличчя руками.

— Не бійся, — проговорила мавка, криво посміхнувшись, — це я маю тебе боятися…

Пташка опустила руки.

— Чому?

— Бо ти справді успадкувала