Читати книгу - "Право на пиво"

— Не дракона. Змія Горинича, — ще боязкіше заперечив старий.

— Князь гнівається? — раптово втрутився у розмову «предмет суперечки».

Його запитання пролунало тихо із присвистом: «Княззсссь гніваєтьсссяя», наче змія засичала.

Від несподіванки Василь Федорович зупинився на півслові.

— Так, гнівається, — підтвердив археолог. — Хоча він і не князь. Не вірить ця людина, що ти, друже, і є той самий легендарний Змій.

— Не княззссс не віритьссс? — прошипів незнайомець, хижо посміхаючись.

Від цієї посмішки, від пильного погляду жовтих очей, що раптово широко розкрилися, начальник, який зіщулився у кріслі, нервово намагався зметикувати, де знаходиться кнопка виклику охорони.

— Сссмачний госсстинецьссс! — вертикальні зіниці жовтих очей здригнулися, розширилися, вбираючи в себе сонячне світло.

Повітря у кабінеті згустилося, пішло хвилями, зметнулося різнобарвними сполохами, закрутилося як смерч, змело дорогою документи зі столів, підкинуло і перекинуло кошик для сміття, карафу з водою і, розчахнувши вікна, вирвалося на вулицю.

— Що за чортовиння? — вилаявся Василь Федорович, обтрушуючи з штанів розлиту воду. — Звідкіля цей сморід? — він гидливо зморщив ніс і підвів погляд.

Напроти його столу, серед аркушів паперу, що плавно кружляли у повітрі, стояв триголовий дракон.

— Ти хто?

Безглуздість цього запитання була настільки очевидною, що чудовисько посміхнулося трьома пащами і підморгнуло правими очима всіх голів.

— Ззздогадайссся!!! — прошипіла середня голова, опускаючись від стелі і розгойдуючись перед обличчям Василя Федоровича.

Ліва голова жадно облизала товсті губи. Права повернулася до дідка, який стояв поруч і погладжував шкірясте крило Змія Горинича.

— Лоссскотнооо!!!

Змій спробував привітно махнути хвостом і розніс на тріски дубовий стіл для нарад. Папір, що снігом покривав паркет, знову злетів у повітря.

— Красень, — прошепотів археолог, проводячи рукою по переливчастій лусці Змія. — Це надзвичайне диво! — у блаженнім захваті Олексій Гаврилович обернувся до начальника.

Той застиг, наче невдалий монумент: вирячені очі, перекошена фізія, рука, яку він підняв для хресного знамення і зупинив на півдорозі під єхидним поглядом жовтих очей чудовиська.

— Ну-ну, припини балуватись, Гориновичу! — дідусь підійшов до середньої голови, став навшпиньки і поплескав по шиї.

Голова нахилилася, довгий роздвоєний язик ковзнув з пащі й обережно торкнувся людської руки:

— Жжжартую!!!

Звільнившись від гіпнотичного примусу Змія, Василь Федорович здригнувся, поспішно перехрестився і обережно запитав:

— Він кусається?

— Дужжже кусссаєтьсссяя!!! — Змій повернув усі голови до начальника й облизнувся трьома язиками.

Раптом підлога під ногами здригнулась. Дідусь ледь утримався на ногах, спершись на бік Горинича. На столі начальника бренькнув телефон — зіскочила трубка. Задеренчало скло у шафах. Задзвеніли пляшки в барі. Низький гул заповнив приміщення, немов у череві Змія включився могутній двигун. Він ніяково переступив з лапи на лапу, зім’явши при цьому парочку крісел:

— Зззмій куссаєтьссяя, осссобливо коли їсссти хххоччче.

Двигун запрацював голосніше. Змій почухав черево лапою, ледь не втративши рівновагу, похитнувся і, розправивши крила, вимів у вікна залишки офісних меблів. Ригнув полум’ям, пояснюючи:

— Ссснідати хххочче зззмій!!!

Стіл начальника задимівся, папір спалахнув і полетів чорними пластівцями, згортаючись у польоті. Заверещала протипожежна система. Змій нервово закрутив головами.

— Боггатире, ссутичччка, битиссся?

— Заспокойся, заспокойся! Нічого страшного, — намагаючись перекричати сигналізацію, заспокоював змія археолог.

Нерви начальника не витримали, він вискочив з-поза палаючого столу, протиснувся між стіною і крилом Горинича й кинувся до рятівних дверей. Перечепившись об хвіст Змія, решту шляху проліз рачки. Зі стелі заюшила вода — то спрацювала система пожежогасіння.

Змій тішився струменям води, підставляючи то один, то інший бік, розводячи крила і здригаючись кінчиком хвоста:

— Дощщщ… чччудово…

Мокрий як хлющ дідусь звернувся до задоволеної рептилії:

— Любий друже, чи не міг би ти перекинутися людиною. Зараз набіжить натовп, ще приб’ють ненароком.

— Мене прибииити? — здивувався Змій.

— Зброя у них сили великої. Не звикли вони зі Зміями спілкуватися. Полохливі дуже. Ти ж не хочеш так швидко померти після тисячолітнього сну?

— Зззмій не бажжжає вмирати! — голови Горинича переглянулися. — Зззгоден, зззроблю як хххазззяїн бажжжає.

— Та не хазяїн я тобі! — відмахнувся старий.

— Хххто жжж ти мені будешшш? — здивувалася рептилія.

— Другом я тобі буду. Сподіваюся, що буду другом, — виправився старий.

— Друг? Що це озззначччає?

— Друг — це людина, яка тебе любить і дорожить тобою.

— Друг-людина любить Зззміяяя? Чччому? — задумливо вимовили голови Горинича хором. — Люди зззавжди казззали — зззмій чччудовисссько погане!

— Ти не чудовисько. Ти справжнє чудо! — запально заперечив йому старий. — Я буду щасливий вважати себе твоїм другом!

— Змій та людина — друзі навіки, — підбив підсумок Горинич вже в людському образі.

— Ох! Як же швидко ти вигляд змінюєш! — здивувався дідусь. — А чому сичати перестав?

— Навіщо сичати, лякати тут нема кого! — усміхнувся юнак. Оглянувши розгромлений кабінет,