Читати книгу - "Привид безрукого ката"

з лихих людей наслана, чи ти Господом Богом дана, прошу тебе, недуго, ручок, ніжок не крути, не томи, по костях не ходи, по тілу не ходи, по жилах не ходи, жил не щеми; Лев до церкви упадав, клячиння вибивав, аби Матінка Божа недугу прибивала; йди собі, де сонечко не гріє, де вітер не віє, Ангели Божі, заступайте — Лева з біди визволяйте!» — і так тричі.

Потім пані Стефа накрила Лева з головою білим простирадлом. Марі злякалася — так, як правило, накривають покійників.

— Що ви робите? — скрикнула і рвонула до нерухомого тіла.

— Цить! — гаркнула стара і схопила Марі за руку мертвою хваткою. Дівчина застигла від жаху, бо... простирадло заворушилося.

— Слава Тобі, Господи! — сказала спокійно пані Стефа. Вона була впевнена і горда. Значуще глянула на Марі, додала: — Вчися, поки я жива...

Простирадло сповзло з Лева. Кисть судомно його стискала, наче вичавлювала сік. Безрукий боязко підняв голову, уперся на лікоть, сів, підібгавши під себе ноги. Рухи були невпевнені, як у столітнього дідугана.

— Пекло... бути безпомічним, — сказав найперше.

Марі кинулася йому на шию, ледь не збивши з ніг.

— Полегше! — попередила щаслива пані Стефа. — Бо вдруге замовляння не подіє... А тепер з вас чай — і на цей раз ви від мене не втечете...

Довелося з вдячності три години поїти чаєм пані Стефу і слухати про її життя, яке чітко ділилося на періоди: дитинство, юність, молодість і зрілість. Старість у перелік не входила, видно, час її ще не настав. А слухати було що: так чи інакше, після її бубоніння до Лева повернувся рух!

Пані Стефа розуміла ціну скромності, тому попросила для настрою трохи червоного вина. Якщо є. А якщо немає, то піде, що є... Вино було...

Лев почував себе напрочуд добре. Зі страху знову не стати манекеном постійно робив смішну зарядку: махав головою, руками, присідав...

Марі з того потішалася. Винне чаювання з сусідкою зняло нервове напруження.

Уже на порозі на чергове «дякую» пані Стефа загадково мовила:

— Я рада, що помогла тобі. І приємно, що ти такий вдячний, Левчику... Але буде чесно подякувати ще твоїй господині Ганні Петрівні, царство їй небесне... Це вона перед смертю дала мені того папірця і сказала почитати тричі над тобою, якби щось...

— Якби що? — перепитав Лев.

— Якби часом тебе паралізувало! — випалила сусідка.

Лев укотре ледь не втратив памороки. Ще трохи, і організм пішов би на чергове примусове перезавантаження.

— Звідки вона могла знати? — хвилювався шокований Безрукий.

— Те саме запитання, Левчику, крутиться і в моїй голові, — сусідка сховалася за своїми всевидячими дверима. — Дивна вона була, Левчику, дивна... Але швидше за все... нормальна...

А у Левовій голові, окупованій безліччю «чому», харчали невтомні звивини, як перші комп'ютери, в яких потрапило те, чого вони ще не вміли переварити. Лев завмер у коридорі. І чекав. Він був переконаний, що сусідка не все сказала.

Двері ледь відчинилися. З'явилася лише сусідчина голова.

— Я думаю, лялька зникла неспроста, — прорекла стара і зникла.

Лева перестав дивувати світ. Навіщо? Адже у світі стільки таємниць, що аж цікаво стає жити. Він вирішив таємниці відкривати, бо сам був причетний до однієї точно.

Тепер можна було йти до Марі. Вона насторожено вивчала картину на стіні. Ту, що прикривала тайник, з якого зникла лялька. Побачивши Лева, вона запитала:

— Як ти? — в її голосі не було лікарських ноток, які заздалегідь налаштовані на встановлення діагнозу; в її голосі була... ніжність.

Після дивного паралічу Лев уже не був таким категоричним.

— Те, що я «пропав», я трохи поспішив. І перебільшив, — філософствував Лев. — Бо поки людина рухається, вона вічна. В іншому ти мене не переконаєш, — сказав усміхаючись. Вперше за останні довгі дні — не силувано, а щиро! Безрукий смішно струснув головою і зробив відвертий висновок: — Бо досвід, пережитий на власній шкурі, — найбільша в житті правда...

Марі не хотіла його переконувати в іншому. Вона про себе відзначила, що після загадкового паралічу Лев ожив іншим. Справжнім левом: сильним, хижим, поважним, сміливим, розумним... Вона ще би підібрала трохи епітетів, якби Безрукий її не перервав.

— Ти маєш рацію, Марі, — звернувся до неї Лев. — Я теж це відчув. І я переконаний, що зможу...

Що зможе — він не пояснив. А Марі й не просила... Вона аж тепер звернула увагу на бардак, що був у кімнаті — все розкидане, запилюжене, чуже і зле.

— Я беруся за генеральне прибирання, — повідомила. — Ти знаєш, що безлад — це найкращі умови для розмноження злих сил?..

— Що ти кажеш? — засміявся Лев. — А я, по-твоєму, яка сила?

— Добра, — сказала без роздумів. — Бо ти покликаний просити прощення. За чужі злочини. А моє завдання — тебе оберегти. Ти не проти, коли я стану твоїм оберегом?

Лев уперше в житті відчув себе щасливим. Він хотів, щоб такий стан у нього був вічно. Він згоден усе життя носити