Читати книгу - "Заметіль"

…Олена помахала рукою охоронцям, перетнула паркінґ, привіталась з адміністратором і пішла в підсобку за своїм інструментарієм. Прибирала лише перший поверх. Полегшений варіант. Спеціально для інвалідів.

— Ти з кожнем днем все прекрасніша, Оленочко.

— Комплімент — це гарно завуальована брехня, але все одно дякую, Зенику.

— Правда, Оленочко, тільки правда і нічого, крім правди.

— Пропусти мене, мені треба в підсобку.

— А може краще до мене в кабінет. Посидимо, поп’ємо кави. Татко не дізнається, клянусь.

— Ти ж сам йому розпатякаєш.

— Скільки разів я страждав від своєї чесності! Ось, це тобі.

Малесенький жовтий песик із замші сидів в крихітній корзиночці на задніх лапках і тримав в зубах фіалку.

— Ексклюзив. Якщо побачиш ще якогось жовтого песика, знай, то — нагла підробка.

Вона ахнула.

— Забери. Забери негайно. Ти хочеш, щоб я сиділа і тільки на нього дивилася, забувши про все на світі?

— Хочеш останній прикол? — він поставив це маленьке диво їй на долоню. — Вдаряючи по клавіатурі, задумайтесь, скількох безневинних мікробів ви дусите! Я побіг!

Олена залишилась наодинці з жовтим песиком у долонях. Вийшла на терасу, тулячись щокою до маленького дива з корзиночки.

(Ну що таке? Що знову не так?)

Минув майже місяць, як вона втекла від усіх. І тільки тепер, коли так відчутно і невідворотньо повіяло зимою, вона почала всерйоз задумуватись над тим, що було.

(Нормальні люди на зиму впадають у сплячку, а ти вирішила прокинутись.)

Три тижні тому вона нагадувала сама собі потопаючого, що хапається за соломинку. Коли випадкова перехожа наштовхнула її на думку прийти в цей Центр, про який вона довідалась з рекламного оголошення і куди телефонувала, як телефонувала безліч разів за іншими номерами, лиш би просто почути голоси людей, — вона була готова до найгіршого, вона очікувала найгіршого, але Той, Хто її сюди привів, після всього, що з нею трапилось, мабуть вирішив зробити їй сюрприз.

Коли вона прийшла в оздоровчо-реабілітаційний центр «Гармонія», то немов би потрапила в сон.

Масажний салон, сауна, тренажери, басейн, магніт і лазерний душ. Євроремонт і єврообслуговування. І відповідний рівень цін. Але клієнтів вистачало.

Вона відвикла від цього всього. Тільки тут вона зрозуміла, як вона відвикла від такого життя.

Їй запропонували не гаючи часу скористатись усіма тутешніми благами цивілізації і попестити себе досхочу, але вона відмовилась. Занадто велика спокуса. Спокуса знову відчути себе красивою, здоровою, повною надій і планів на майбутнє. Спокуса відкинути себе теперішню…

Але її нові співробітники, здається, не помічали її вад. Майже суцільно чоловічий, новий колектив оточив її такою посиленою увагою, причому робив це так делікатно, що вона почувала себе сплячою красунею, яку б з радістю носили на руках, але бояться потривожити її сон.

Періодично вона знаходила біля себе невеличкий букетик, або шоколадку, або сувенірчик, але всі хором заперечували свою причетність до цих подарунків.

Вона незчулася, як сама почала усміхатись до людей. Не можна не усміхатись, коли до тебе звертаються виключно «Оленочко» і поспішають відчинити перед тобою двері, підставляючи іншим охочим підніжки.

Тут ніхто ні на кого не ображався, хоча правилом хорошого тону було підколоти ближнього і прослідкувати, щоб той не вмер від сміху.

Згадуючи колектив, у якому вона могла б зараз працювати, Олена здригалась. Недомовки, натяки, чутки… А може не в колективі справа? Може просто вона сама змінилась?

Вона почувала себе тут, як у сні. Але з першого дня знала, що рано чи пізно доведеться прокидатись. І намагалась відтягнути цей невідворотній момент якнайдалі…

Олена зіщулилась від прохолодного північного вітру, але з тераси не пішла. Вона чекала на зиму. Яку ніхто, окрім дітей, не любить. Закінчення якої всі чекають з нетерпінням. Яка приходить, щоб безславно згинути.

(Але це не привід, щоб ревіти.)

Встигла привести себе в порядок, коли на терасу вийшов Зеник. Прокашлявся. Взявся розминати кисті рук.

— Ти вважаєш мене несерйозним?

— Ні, я не вважаю тебе несерйозним.

— Ти говориш це з такою серйозною міною…

— Мені зараз треба вирішити дуже складну задачку.

— Я тобі допоможу. В таких справах я профі.

— Я знаю. Але цю задачку можу вирішити тільки я. Причому я чомусь впевнена, що вже знаю її розв’язок, давно знаю…

— І що ж?

— Я просто не можу його пригадати.

— Може ти прикладаєш забагато зусиль?

— Тобто?

— Деколи варто закрити очі, потягнутись, розслабитись і сказати собі: а нехай воно все горить ясним полум’ям! Невже я не обійдусь без цього? Обійдусь. Якщо хочете, шукайте розв’язки самі — ось що тобі треба сказати всім своїм проблемам.

— Ти серйозно?

— Ти думаєш татко тримав би в себе несерйозного бухгалтера? Не напружуй свою пам’ять, вона тільки міцніше стоятиме на своєму. Дай їй волю. Скільки разів, коли ти щось забуваєш, воно згадується само собою, коли ти вже забув, що тобі треба було це згадати… Останнє речення трохи задовге, правда?

— Тепер я знаю, до кого мені звертатися за порадами.

— І не тільки за порадами.

— Зенику, навіщо тобі я?

— Як це, навіщо?

— У мене море негараздів, проблем, страхів, я сама інколи не можу впоратись із собою… Дай мені сказати. Ніщо не проходить безслідно, невідомо чим мені відгукнуться мої проблеми в майбутньому. А з кожним роком можуть з’являтися нові, і я не хочу