Читати книгу - "Північ над Санктафраксом"

Ту ж мить у дверях з’явився Живчик.

— Кулькапе! — здавлено промовив він. — Нам слід поговорити…

— Живчик! — перепинив його Кулькап. — Про вовка помовка. Хмурожмут, — він махнув руками в бік постаті, що стояла у тіні, — щойно приніс нам глечик найкращого лісового грогу від капітана. — Живчик кивнув головою шилотролеві й усміхнувся. — Це щоб нам гарно спалося, — значливо додав Кулькап.

— Ще б пак! — весело озвався Живчик.

— Хмурожмут наллє вам трохи? — з надією в голосі запитав бурмило.

— Hi, — спинив його Живчик. — Ні, мабуть, ми скуштуємо його перед тим, як облягатися. Але дякую, Хмурожмуте, за гостинність. — Він підійшов до глека і принюхався. — М-м-м, я нетерпляче ждатиму на ту мить, — сказав він і перевів погляд на шилотроля. — Капітан такий добрий.

— О ні, — сумно похитав головою Хмурожмут, — хазяїн не є добрий. Не є. Він морить Хмурожмута голодом, авжеж. Не дозволяє йому тріскати вантаж — навіть дрібноту.

Живчик зирнув на гору м’язів перед собою.

— Ти не скидаєшся на голодюка, — сказав він. — Натомість убрання твоє не завадило б обновити…

— Хмурожмут завжди мерзне, — поскаржився шилотроль. — Хазяїн продає вантажеву вдяганку.

Кулькап аж рота роззявив. Він запитально глянув на Живчика, на що той кивнув головою і нахмурився, мовляв: «Цить!»

— Хмурожмутові ніколи нічого не перепаде, — вів далі шилотроль. — Хмурожмут любить файний одяг, так, любить. Добротний, файний одяг, який зігрів би Хмурожмута. Хмурожмутові подобається твій одяг.

Він простяг м’язисту лапу, щоб погладити Живчикову волорожачу камізельку. У відповідь на доторк тамта настовбурчилась.

— А-ай-ай! — заревів Хмурожмут, хапаючись за палець, на якому від уколів гострих шерстинок виступила кров. — Гидота! — вигукнув він.

— Ні, — проголосив Живчик, пригладжуючи здиблену шерсть. — Вона тобі пасуватиме, як корові сідло. Як на мене, ти матимеш куди пристойніший вигляд у гарному вишиваному каптані та в капелюсі з пером.

— Так-так, авжеж! — розхвилювався шилотроль.

— Хмурожмуте, — загримів згори капітанів голос. — Знову вантаж хвилюється. Піди-но з ним розберися!

— Хмурожмут недоїдає, — торочив шилотроль. — Хмурожмут мерзне. Хмурожмут хоче капелюха з пером. Файного.

— Тобі краще йти, — підказав йому Живчик. — Подякуй за нас капітанові за лісовий грог.

Шилотроль випхався з каюти. Зачинилися двері. Кулькап рвучко повернувся до Живчика.

— Вдяганка! — вигукнув він. — Він говорив про вантажеву вдяганку. А чи багатьох ви знаєте волорогів, що ходили б одягнуті?

Не зронивши ні слова у відповідь, Живчик узяв важкого глиняного глека і розлив вино у два келихи. А келихи вихлюпнув у вікно.

— Там повно товченої кори сон-иви, — сказав він півголосом. — Кулькапе, ми вскочили у халепу… — Живчик поставив порожній глек на полицю. — Я підслухав розмову між Тіселем, отим міським гномом, і Стайлом. У тому мертвому лісі, над яким ми пролітали, стояла чорна шибениця, із прив’язаним до поперечки кістяком. Це могло означати тільки одне: наступна наша зупинка — Великий Сорокушачий невольничий ринок.

— Це… це добре чи зле? — непевно прожебонів Кулькап.

— Напевне, добре, — зітхнув Живчик. — Ех, Кулькапе, мені так прикро, що я вплутав тебе в цю історію!

— Що ви хочете цим сказати? — стривожився Кулькап. — Що ще ви підслухали?

— Я був дурний. Дурний і сліпий, — кляв себе Живчик. — Тоді я тільки й думав, як би знайти загублену команду, а тепер… — Він схопив свого юного учня за плечі. — Кулькапе, ти мав слушність із самого початку. Ми веземо не волорогів. Наш вантаж — раби.

Кулькап гучно втяг у себе повітря.

— Я це знав, — сказав він.

— Оце так щастя — нарватися на небесного пірата, найлиховіснішого з усіх, які будь-коли підіймалися у небо. П’ять десятків, а то й більше кайданників у нижньому трюмі корабля, — не змовкав Живчик. — Міські гноми, плескатоголовці, нетряки… Їх усіх везуть на невольничий ринок, де продадуть тому, хто найбільше заплатить.

— А ми? — здивувався Кулькап. — Чому ж капітан просто не схопив нас і не кинув у трюм, закувавши укупі з усіма?

Живчик відвернувся.

— Ми надто цінний товар, аби з нами так поводитися, — стиха зронив він. — Ми маємо бути цілі й неушкоджені — капітан так вирішив ще, як побачив нас уперше. Він підступна людина, і я йому це пригадаю. — він знову повернувся до Кулькапа. — Нас продадуть самій курниковій матці.

— Курниковій матці? — перепитав Кулькап.

— Так, вожаєві отих птахотварей, — верховоді на ринку, — розтлумачив Живчик. — Її звуть Матір Шматуй-пазур. Видно, вона готова щедро заплатити — дуже щедро — за такий екзотичний товар, як ми. Не щодня на невільницькому ринку гендлюють санктафракськими вченими!

— То ось чому кеп так піклувався про наш побут! — ляснув себе по лобі Кулькап. Хлопчак тупо вирячився на біленьку свіжу шкіру на своїх долонях. — Ось чому так дбав, щоб загоїлися мої рани.

Живчик кивнув головою.

— І ось чому нас так чудово годували, — сказав він, жахаючись. — Він нас просто відгодовував!

Виглянувши в ілюмінатор, Живчик дивився, як «Небесний гарцівник», похитуючись та розгойдуючись, плив і плив далі супроти вітру, прямуючи галсом ост-норд-норд, туди, куди скерував його отой жахливий знак. Схопився бриз. Місяць висів низько в небі, освітлюючи зелену лісову опону, вітерець полоскав листя. Ніде — жодних ознак невольничого ринку!

Звідусіль до нього долітали звуки, супутні летові небесного корабля. Шепотіння вітрил. Ритмічне постукування чардакових линв. Рип дощок. Свист вітру в снастях. Писк та шамотня птахощурів десь унизу, в корабельних надрах. І ще щось…