Читати книгу - "Зоряне вітрило, Сергій Тимофійович Кургузов"

Розповідають, що любителі живопису в Японії були дуже зацікавлені однією з радіопередач, у якій йшлося про перебування в Токіо знаменитої Джоконди. Про безсмертне творіння великого майстра розповідала сама… Монна Ліза. Слухачі радіопередачі почули ніжний голос молодої жінки, що говорила італійською мовою: “Я народилася у Флоренції. Портрет мій було написано, коли мені минуло 26 років”.

Цікаво, як міг з’явитися цей голос? Адже магнітофонів у той час не існувало. Не було й інших засобів звукозапису. Певне, це говорила якась актриса?

Ні! Виявляється, це дійсно був справжній голос Монни Лізи, синтезований комп’ютером. Фахівці, що вивчали риси обличчя по знаменитому портрету, зробили свої висновки про те, яким міг бути голос чарівної італійки, що жила кілька століть тому. Ну, а потім на основі цих відомостей було зроблене все інше: записано синтезовані комп’ютером звуки на магнітофонну плівку.

Можливо, незабаром люди дістануть відповідь і па запитання, про що розмовляй Леонардо да Вінчі з Монною Лізою. Принаймні так вважав автор цікавих експериментів американський інженер Річард Вудбрідж.

Пригадайте, як виготовляються грамофонні платівки. По поверхні диска з пластичного матеріалу ковзає голка рекордера, що сполучається з мембраною. Вона вловлює коливання повітря і передає на голку. Голка ж залишає в диску рівчак, глибину і профіль якого визначає звук, який записують.

А що, як замість диска — полотно в рамі, а замість голки — пензель художника? Ймовірно, й тоді відбуватиметься щось подібне: звукові коливання повітря викликатимуть тремтіння полотна чи волосків пензля. Малюючи картину, художник мимохіть записує голос того, хто говорить, на пластичних мазках фарби. Лишається тільки відтворити цей запис. Але як?

Експерименти Річарда Вудбріджа вражають класичною простотою. Для них він використав стандартну звуковідтворювальну апаратуру. Досліджував дві можливості звукозапису: на глиняних горщиках, що обертаються на гончарному крузі; на мазках фарби, накладених на полотно. Результати дають підстави сподіватися на успіх. Своєрідними “грамофонними пластинками” можуть бути не тільки гончарні вироби чи твори живопису, а й прикраси, леза холодної зброї, стріли й навіть рукописи.

Всім нам — кому з наукової, а кому з науково-фантастичної літератури відомий парадокс близнюків, заснований на закономірностях спеціальної теорії відносності: коли один із двох близнюків залишиться вдома, а інший вирушить в космічну мандрівку зі швидкістю, близькою до швидкості світла, а потім повернеться до свого брата, то мандрівник виявиться молодшим від домосіда.

Відповідно до теорії відносності час тече повільніше і поблизу тіл, що мають велику масу. Скориставшись наведеною професором Ігрековим формулою і продовживши розрахунки, ви зрозумієте, чому так вразив Андрія одержаний результат: час і дійсно для нього уповільнився, але за добу “чарівна” куля затримала його старіння лише на… двадцять секстильйонних секунди!

Як виникла на планеті вода? Гіпотеза професора Ігрекова вражає своєю витонченістю аргументації і оригінальністю, проте в науці є й інші гіпотези, що пояснюють появу води на Землі. За однією з них, в усіх напрямках Всесвіт пронизують патоки космічних променів — частинок, що мають величезну енергію. Найбільше серед них протонів — ядер атомів водню. Пронизуючи верхні шари земної атмосфери, протони захоплюють електрони, перетворюються на атоми водню і вступають в реакцію з киснем. Утворюється вода. Розрахунки показали: щороку майже півтори тонни такої “космічної” води народжується в стратосфері. Води, що виникла у такий спосіб за всю історію Землі, вистачило, щоб наповнити всі океани нашої планети. Отже, вода могла прийти на Землю із космосу? Так. Але…

Геохіміки мають з цього приводу іншу думку. Вони вважають, що вода має земне походження і виникла внаслідок вулканічної діяльності планети. Яку ж кількість води могли викинути разом з парою всі вулкани планети протягом всього її існування? Виявилося, що й такої “геологічної води” теж вистачило б, щоб заповнити всі океани.

Отже, питання: звідки на Землі з’явилася вода, ще й досі лишається відкритим.

Під час рейсу в Центоні капсула рухається за рахунок однієї лише сили тяжіння. Тому в Центоні тривалість рейсу не піддається ніякому регулюванню: переліт на 1000 кілометрів триває стільки ж часу, скільки рейс від одного входу Центона до іншого.

Ще одне диво Центона: гиря в 1 кг важитиме півкілограма на відстані √2 — радіуса Землі і на відстані 1/2 радіуса Землі.

Космічній ракеті, яка вільно падає в Центоні, досить в центрі Землі повідомити додаткову швидкість 5,3 км/с, щоб вона біля виходу із тунеля мала швидкість 11,2 км/с, яка достатня для того, щоб досягти поверхні Місяця.

Закони фізики припускають існування античастинок. І такі античастинки дійсно були виявлені. Антиелектрон, тобто позитрон, був виявлений ще в 1932 році американським фізиком Карлом Андерсоном. Пізніше були виявлені антипротон і антинейтрон. Оскільки ядро будь-якого елемента складається з протонів і нейтронів, то із антипротонів і антинейтронів можна скласти антиядро. Коли до такого ядра, що заряджено негативно, додати позитрони, то одержимо антиатом, а з антиатомів можна “побудувати” антиречовину.

Оскільки сили між античастинками за законом зарядової симетрії дорівнюють силам між частинками, то антиречовина буде мати ті ж самі хімічні і фізичні властивості, що й речовина.

Якби нам вдалося штучно створити антиречовину, ми б одержали джерело енергії в тисячу разів потужніше, ніж термоядерна енергія. Проте приготувати антиречовину в земних умовах дуже важко і перш за все тому, що частинка, з’єднуючись з античастинкою, знищується. При цьому виділяється енергія у вигляді γ-квантів, або інших частинок. Ось чому описану професором Ігрековим реакцію синтезу золота в земних умовах поки що здійснити не вдається. Адже антиречовину не можна втримати в обладунку з речовини. Проте її можна було б підвішувати в електромагнітному полі, щоб вона не стикалася з речовиною.

А поки що золото (Aurum) — хімічний елемент 1 гр. періодичної системи Менделєєва —