Читати книгу - "По вогонь. Печерний лев, Жозеф Анрі Роні-старший"

Тим часом сонце й вода утворюють суцільне море блиску. Вода неосяжна, нема їй краю. Сонце ж мале, як лист латаття. Але світла в сонці більше, ніж є на світі води, воно пливе над болотом і заливає собою небо, більше за всі простори на світі. Не перестаючи стурбовано думати про рудих карликів, про бій, про засідки та про те, як би його визволитися, Нао водночас дивується, чому так багато світла пливе з такого невеликого Вогню. Важкий тягар лягає йому на плечі, серце стрибає, наче пантера, і гучно стукає в ребра…

Іноді мисли нень, повний бойового запалу, зривається й хапається за довбню. Йому кортить битися, нападати, трощити ворогів. Але негайно ж до нього повертаються обережність і розум, без чого жодна людина не може прожити. Іти смерті назустріч — значить тільки розважати ворогів. Треба добре потомити рудих карликів, добре настрахати їх і чимало вибити. Та, крім того, він і не хоче гинути, він хоче побачити Гамлу. І хоч Нао і не знає, яким чином має він обдурити ворожу орду, все ж мужність його непохитна.

Спочатку карлики, чи боячись засідки, чи, може, чекаючи на якусь необережність уламрів, не висувались, Вони з’явилися лише смерком, залишивши свої схованки. Хто стрибками, хто поповзом діставалися вони до гранітного виступу. Тут усі зупинились і вигукнули бойовий клич, ватажки ж, чогось вичікуючи, мовчали. Ворушачись у попелястому світлі смерку, їхні руді постаті нагадували якихось чудних шакалів на задніх лапах. Налягла ніч. Вогонь уламрів закривавив воду. За кущами боролися з темрявою жовті вогні нападників. На тлі вогнищ вирізувались і знову вникали постаті вартових. Удаючи, ніби хочуть напасти, вороги весь час трималися далі, ніж можна було докинути списом.

Новий день тягся нестерпно довго. Тепер карлики нишпорили безперестанку — і окремими групами, і цілою ватагою. Безперечно, їм будь-що кортіло повбивати чужинців. Цього вимагав їхній інстинкт, вироблений протягом сотень поколінь, без чого вони загинули б перед расою дужчих, але менш солідарних людей.

Вони не наважились напасти й другої ночі; їх не було помітно, навколо панувала повна тиша. Навіть вогнищ не було видно: вони або зовсім не запалювали їх, або ж розклали десь далеко. Перед світанком, однак, знявся страшенний галас, і в темряві почалася якась метушня. Мисливцям здалося, що разом а людьми заворушилися й кущі. Коли вже трохи розвиднілось, Нао побачив, що вхід на гранітний виступ загороджений купою гілляк. І уламр зрозумів, що руді карлики будуть пересувати цю загорожу чимраз ближче. Таким чином вони кидатимуть свої списи з-під захисту, а також матимуть змогу вискочити всі разом для рішучої атаки.

Становище ж уламрів гіршало. Харчі знову вийшли, і доводилося ловити болотяну рибу. Але місце не сприяло рибальству. Дуже важко було зловити якогось вугра чи ляща, і хоч вони додавали до них різне безхвосте гаддя, все ж їхні молоді шлунки дуже гостро відчували недоїдання. Нам і Гав, підлітки, які не перестали ще рости, виснажувалися. На третій вечір, сидячи перед Вогнем, Нао тяжко засумував. Він добре укріпив свій притулок, але це його не тішило, бо коли риби буде й далі так мало, то його товариші стануть слабші за рудих карликів, а сам він гірше кидатиме свого списа. Чи ж так само вбивчо молотитиме ворогів його довбня?

Інстинкт велів йому тікати під захистом темряви. Але для цього треба захопити ворогів зненацька і силою пробитися крізь їхній табір. Це було майже неможливо…

Він позирнув на захід. Молодик уже сідав разом з великою блакитною зорею, що мерехтіла у вологому повітрі; роги місяця зблідли. Журливо кумкали жаби, гасав за метеликами кажан, пропливав на своїх сірих крилах пугач, блискала інколи гадюка. Вечір нагадав йому один з вечорів у його племені, коли воно отаборювалося біля води під ясним небом. Хвилею набігли спогади минулого. Серед них одна сцена зворушила його, як дитину. Плем’я сиділо біля Вогню; старий Гун ділився своїми спогадами; смачно пахло печеним м’ясом, ззаду видно було хащі очерету та широкі простори осяяного місячним світлом болота.

З гурту жінок підвелися троє діпчат і рушили блукати біля вогнів. Вони пройшлися повз Нао, заливаючись веселим молодим сміхом. Вітер несподівано підхопив волосся одної з них і вдарив ним молодого уламра по обличчю. Це було волосся Гамли, і Нао затремтів. На далекій чужині серед лукавства людей і жорстокостей світу цей спогад виплив як живий. Нао схилився до води і хрипко застогнав. Спогад зник. Нао похитав головою і знову почав міркувати, яким би його чином визволитися з неволі. Його затрусило, наче в пропасниці, він підвівся, перегорнув багаття і рушив до рудих карликів.

Тут він заскреготав зубами: загорожа з гілляк присунулася ще ближче. Очевидно, на ту ніч ворог призначає атаку.

Раптом пронизливий крик струсонув повітря, і якась тінь виткнулася з води, вилазячи на берег; Нао признав у ній людину. Вона повзла по землі, з стегна у неї текла кров. Це була якась чудна постать, майже без плечей і з вузенькою головою. Першу мить руді ніби не помітили її, але потім списи полетіли хмарою. Це дуже вразило й обурило Нао. Він забув, що ця людина могла б бути його ворогом, відчував лише божевільну лють на карликів і тому побіг до пораненого так, ніби це був Нам чи Гав. Спис влучив йому в плече, але не спинив його, уламр вихором проскочив до пораненого, в одну мить ухопив його на руки й стрімголов побіг назад. Камінь зачепив його за тім’я, другий спис кольнув у лопатку… але він уже був поза небезпекою. Вороги не зважилися дати вирішальний бій і цього вечора,

Син Леопарда поклав людину на суху траву біля вогню і почав із здивуванням