Читати книгу - "Ловці перлів, Мирко Пашок"

— Що з ним зроблять? — пробелькотів переляканий Башир.

— Повісять.

Башир посинів від жаху:

— Чому?

— Тому, що він вчинив дуже багато тяжких гріхів, — пояснював пан Бабелон пишномовно. — По-перше, продавав зброю там, де це не дозволяється, наприклад, бедуїнам Аравії. По-друге, збирав те, чого не можна збирати, а саме: воєнні відомості. І передавав їх туди, куди не треба передавати, а саме: німцям і туркам. І взагалі він устромляв свого носа куди не слід.

У Башира затрусилося підборіддя.

— Але яким робом вони дізналися, що він у мене?

Хвилину пан Бабелон дивився на нього з такою цікавістю, ніби міркував, чи є в світі істоти, боягузливіші від цього старигана.

— Дізналися, бо я їм про це сказав. Англійці — мої давні друзі, а він погано ставився до мене, справді погано… — Пан Бабелон зненацька нахиливсь уперед. — Та й ти також погано ставився до мене!

Башир безтямно забелькотів щось.

— Не запирайся! — гаркнув на нього пан Бабелон. — Я вже не кажу про те, що ти вкрав перли Алі Саїда…

— Я не вкрав їх, — змігся нарешті Башир на відповідь. — Саїд давно звелів мені, щоб я по його смерті відвіз перли далі від Дахлака й повернув їх морю. Саїд не хотів, щоб перли дісталися Абдаллахові! Присягаюся тобі…

— І ти повернув їх морю? — спитав пан Бабелон, відкинувши полу Баширового халата й захоплено вдивляючись у мерехтливі перлини.

— Я не зміг… — схлипнув Башир. — Вони надто прекрасні… Я люблю їх…

— І тому ти вирішив продати їх моєму ворогові, га? — іронічно пробурчав пап Бабелон. — Ні! Ти таки погано поставився до мене. За моєю спиною ти домовлявся з чужинцем, незважаючи на те, що ми з тобою давні знайомі і я завжди був прихильним до тебе. А я б тобі запропонував стільки ж, як і він.

— Ось вони! — вигукнув Башир благально. — Купуй, я продам їх тобі за ту ж ціну, що і йому. Я не знав, що ти тут.

— Міг би приїхати по мене й до Массауа. Оце з твого боку був би справжній доказ доброзичливості, — заперечив пан Бабелон і взявся рахувати перлини. Кілька хвилин панувала тиша. — Сто шістнадцять, сто сімнадцять, сто вісімнадцять! Що це? Невже старий ненажера видавив з моря ще одну?

— Так, — прошепотів Башир. — За тиждень до смерті…

— Гаразд, — сказав пан Бабелон, зсипав перли до полотняної торбинки й поклав ту торбинку до кишені. Кишеня випнулася, наче в ній лежав гранат, але в цю хвилину то була, безперечно, одна з найкоштовніших кишень у світі. — Якими грошима заплатити тобі? Англійськими, французькими чи турецькими?

Але перш ніж Башир відповів, пан Бабелон додав, почухавши під носом:

— Хоча тепер тобі, мабуть, не потрібні ні ті, ні інші, бо за хвилину англійці /прийдуть і по тебе.

На безформному, посинілому Башировому обличчі прозирнуло щось таке, що важко було назвати виразом.

— Я ні в чому не винний! — закричав він, наче його вже засуджено. — Присягаюсь!

— Ти багато в чому винен. Ти спілкувавсь із шпигуном, а тепер ще в тебе знайдуть багато грошей, — пан Бабелон замислився, підважуючи рукою кишеню повну перлів. — Мабуть, найкраще б ти зробив, коли б зник звідси якомога швидше… Але як це зробити? Кгм…

Башир не зводив очей з Бабелонових уст, чекаючи їхнього вироку: порятунок чи загибель.

— Кгм, — міркував уголос пан Бабелон. — Справді, мабуть, найкраще я прислужився б тобі, коли б замість першого виплату негайно переправив тебе до Джибуті, В мене тут є корабель, і англійці вірять мені… А вже в Джибуті ми б домовилися про все інше. В усякому разі ти не будеш бідніший, ніж у час свого народження.

Пан Бабелон посміхнувся, зиркнувши крадькома на Башира, чи зрозумів той дотеп. Але Башир, певно, не зрозумів — він зараз не тямив нічого.

— Згоден? — спитав його дотепник, швидше заради чемності.

Башир кивнув. Потім підвівся.

— Ні, — зупинив його пан Бабелон. — Коли ми вийдемо разом, це може впасти в око. Збери свої речі й за дві години приходь у порт. Ми зачекаємо тебе.

Башир завагався.

— А тобі можна вірити? — зітхнув він важко. — Ти мене не обдуриш?

— Башире, Башире, тепер я бачу, що ти міряєш усіх на свою мірку й не знаєш, що таке справжня людина. Я маю на увазі людину слова, — пан Бабелон зняв сині окуляри й глянув своїми щирими, спокійними, лагідними, ба просто батьківськими очима й вийшов.

Звичайно, він і не збирався чекати. Та втім це було б і зайве, бо за годину по Башира й справді прийшла поліція. Поліцаї хотіли перевірити Попастратосове твердження, що той приїхав до Адена тільки заради перлів. Щоправда, це була чистісінька формальність, оскільки пізніше Попастратоса все одно засудили до страти й повісили. Але погляд пана Бабелона був такий переконливий, що Башир, допіру його випустили ввечері, побіг до порту, ні на крихітку не сумніваючись, що корабель терпеливо чекає на нього.

Не знайшовши корабля, він упав на каміння молу й, плачучи, вигукував щохвилини:

— Перлини! Дочки місяця! Перлини!..

Він сидів і плакав там дуже довго, багато днів і ночей, живлячись лише тим, що давали йому знедолені, які й самі цілими днями й ночами тинялися в порту, сподіваючись, що аллах пошле їм хоч якийсь мізерний зарібок. Вони не давали Баширові загинути з голоду, бо на Сході вірять у те, що божевільний — свята людина.

На жаль, пан Бабелон не чув Баширових волань. Коли пролунало перше з них, він був уже далеко, на шляху до Джибуті. Він стояв, спираючись на поруччя палуби, і складав подумки текст каблограми, яку надішле своїй фірмі. Спочатку пан Бабелон хотів лише повідомити, що повертається до Європи з надзвичайно рідкісним і коштовним товаром. Але в Джибуті він додав до цього тексту прохання негайно