Читати книгу - "Ангели по десять шилінгів, Петер Аддамс"

— Цілком зрозуміле почуття. — Хаббард смоктав цукерку. — Тільки навіщо ви все це мені кажете?

— Тоді я спробую висловити свої думки конкретніше, — сказав Чед. — Я б, наприклад, ніколи не похвалив людини, яка спровадила на той світ іншу лише з тої причини, що їй нудно в такому містечку, як Крайстчерч, і тому хочеться поїхати кудись до Південної Африки чи на Таїті. Якби мені попав до рук такий фрукт, я б одразу схопив його за горло і душив до тих пір, поки він, зрештою, не сказав би правду. А іноді його треба змусити випити літр олії.

— Отже, ви за середньовічні тортури? — Хаббард похитав головою. — Ні, наша цивілізація, слава богу, стоїть вже на такому щаблі, коли в пошуках правди не застосовують таких методів.

— Ви так гадаєте? — В руках Чеда раптово блиснув браунінг Джун. — А підніміть-но свої лапки?

Поважний адвокат з Крайстчерча хотів було висловити бурхливий протест, але, злякавшись дикого погляду Чеда, звів руки догори.

Чед поліз у кишеню адвоката, витяг звідти коробочку з драже й кинув її Уейдові.

— Побачимо, чи не навчився я чого-небудь від вас. В одному з драже повинен бути діамант.

Уейд усміхнувся.

— Ви трішки запізнилися. — Він розтулив кулак, і всі побачили на долоні драже. — Поки ви тут проголошували тиради, я встиг витягнути з його кишені коробочку, а з неї — драже, про яке ви кажете. Потім поклав її назад.

Уейд кинув цукерку в рот, трохи посмоктав і витяг звідти діамант розміром з лісовий горіх, який треба трохи пошліфувати, щоб повернути йому первісний блиск.

— Ви б могли й помовчати. Я теж хотів би чимось козирнути, — сказав Чед. — Зрештою, він пригортав мою наречену!

— Як ти можеш бути таким вульгарним! — ніяково вигукнула Джун.

— У вас є ще один козир — олія, ви ще можете помститися, — зауважив Уейд миролюбно. — В кухні стоїть велика пляшка цього напою, і я не стану вам поперек дороги.

В одному треба віддати належне Хаббардові — він випив олію як справжній джентльмен, навіть не зморщившись. Так само по-джентльменському поводився він у Глазго (туди його відвезли на поліцейській машині), коли вже в тюремній камері віддав ще три діаманти покійної місіс Шеклі. Один діамант щез. Уейд передбачливо потурбувався про те, щоб залишити його собі як винагороду.

З'ясувалося, що старший інспектор Мідл міг часом бути люб'язним і навіть дотепним співрозмовником. Вислухавши розповідь Чеда, він скривився, тобто усміхнувся, і зауважив:

— З самого початку я знав, що вбивця — Хаббард. Адже підозра падала тільки на двох: на нього і на вас. А оскільки у вас на лобі написано, що ви не здатні на такі штуки, залишався тільки адвокат.

Хаббард був досить розумним і признався, що діаманти вкрав справді він. Але свою причетність до вбивства місіс Меріел і архіваріуси Лайнора категорично заперечував. Він стверджував, що нічого не знає про жінку на ймення Меріел. Що вона шукала в Касл-Хоумі, хто її вбив і з якою метою, він теж не знає. Архіваріуса він взагалі ніколи не бачив.

Мідлові теж впертості не позичати. Передусім він знову перевірив алібі Хаббарда. Правда, подружка адвоката вночі виїхала з Крайстчерча, але старший інспектор дуже легко розшукав її в Уїнгтоні. На очній ставці з Хаббардом вона розплакалася і зізналася, що збрехала, бо в той вечір його в неї не було.

Скотланд-Ярд та Інтерпол теж включилися в цю справу, насамперед для того, щоб встановити, хто така місіс Меріел. Телефонний дзвінок з Лондона через два дні дав розшукам новий поштовх. Мідлу повідомили, що місіс Меріел впізнав по фотографії в газеті черговий камери схову на Паддінгтонському вокзалі. Він повідомив, що близько десяти днів тому вона здала йому дві валізи. В одній з них знайшли кілька листів, з яких випливало, що повне її ім'я — Метті Меріел, що вона доводиться небогою місіс Шеклі і до приїзду в Англію мешкала в Сіднеї.

Про це повідомили австралійську поліцію, та зробила обшук у будинку Метті Меріел. Були добуті ще деякі факти. Так, наприклад, в будинку місіс Меріел поліція знайшла щоденник тих років, коли вона ще жила в Крайстчерчі. Дівочі записи, сповнені мрій і романтики, свідчили про те, що вона в той час підтримувала любовні зв'язки з молодим судовим працівником Джіллі. Хаббард тоді працював у суді, а його, як пам'ятають читачі, звали Джільберт. Місіс Меріел виїхала до Австралії двадцять років тому, бо підшукала там добре оплачуване місце в антикварному магазині. Другим свідком у справі Хаббарда був Гаральд Максвелл. Власник крамниці залізних виробів у Пекріфе, неподалік од Сіднея, лише в Метті Меріел знайшов ту жінку, котра зрозуміла його. Щасливий, за його словами, голова сімейства, він не наважився одразу прийти до поліції, боячись за свою репутацію. Він довго ухилявся, але врешті розповів про такі факти, які все поставили на свої місця. Місіс Меріел розказувала йому, що в Крайстчерчі у неї живе багата тітка, але вона така дивна, що зберігає свої прикраси, в тому числі й чотири коштовні камінці, незастрахованими вдома. Цими діамантами, згадкою про перший шлюб, вона прикрасила старий олив'яний свічник, щоб завжди мати їх перед очима. Місіс Меріел непокоїлася, що рано чи пізно ці коштовності викрадуть, і якось навіть написала, звичайно, дуже делікатно, в листі про свої побоювання. Але Шеклі досить грубо відповіла їй, щоб вона краще турбувалася про свої власні справи; господарка діамантів поки що вона, місіс Шеклі. І Метті Меріел одержить їх тільки після її смерті.

А тим часом пошуки зброї, якою було здійснено вбивство, нічого не дали.

Метр за метром поліція обстежувала будинок Хаббарда, його сад, та операція не мала успіху. Мідл висловив припущення, що Хаббард викинув зброю в річку. І все одно становище Хаббарда було безнадійним. Мідл з властивою йому впертістю допитував адвоката кілька днів підряд, аж поки той не признався в усьому.

Коли Хаббард довідався про діаманти