Читати книгу - ""Володар Всесвіту", Микола Олександрович Дашкієв"

Аж тепер йому стала зрозумілою причина тривоги: на стежці, просто перед ними, пролунало хиже ричання.

— Лев?.. Тигр?

Дівчина намацала його обличчя й закрила йому губи маленькою теплою долонею. Вона притиснулась до нього при цьому, і він відчув, як колотиться її серце.

В «рімбі» відбувалася драма. З несамовитим тупотом промчали якісь великі тварини. За ними — дрібніші, якщо зважати на тонкий цокіт копит. А потім щось закричало, — та так, що Лимаря аж морозом пройняло.

Що могла б зробити людина зараз, коли така темрява, що хоч у око стрель? Оці два чи три метри над землею для хижака — ніщо.

Та, пригортаючи до себе маленьку хоробру дівчину, Лимар все одно готувався до бою. І дівчина, яка, можливо, краще за нього зуміла б захистити себе, відчула це і, вже не стримуючи свого страху, притулилась ближче до мужчини, якому споконвіку належало бути і хоробрішим, і сильнішим.

Настала тиша. Даленів тупіт. І знову з легким посвистом «ті-ті-дю» промчала, хлопаючи крильми, нічна ластівка. А двоє людей все ще сиділи на товстелезній гілці дерева, не наважуючись продовжувати свій небезпечний шлях.

— Як вас звуть, дівчино? — пошепки спитав Лимар.

— Паріма… — вона помовчала і підняла голову з його грудей. — А вас?.. Ви справді росіянин?

— Так, росіянин. Михайло Лимар.

— Мі-Хау-Ло-Лі-Мау… — дівчина затнулась і дуже серйозно прошепотіла: — Яке довге, яке складне ім'я!

— Ми-хай-ло! — повторив він ще раз. Але для Паріми й це було занадто складно. Довелося погодитися на «Мі-Ха-Ло».

…Ось так і познайомився Мишко Лимар з малайською партизанкою Парімою.

Як з'ясувалося пізніше, Паріма того дня поверталася з далекої розвідки. Лимаря вона зустріла зовсім близько від партизанської бази, але повести його туди побоялася і вирішила добратися до найближчого селища. Ніч настала несподівано швидко, от і довелося їм заночувати в «рімбі».

Паріма була колишньою «мі-цай». Так звуть у Малайї дівчаток, яких продають їхні зубожілі батьки за служниць у багаті родини. Їй пощастило: вона не зазнала поневірянь та знущання, які чекають на «мі-цай», коли ті досягають дівочого віку. Її хазяїн втік, коли почалася війна з Японією, і з того часу Паріма виконувала в партизанському загоні відповідальну й небезпечну роль розвідниці.

Саме Паріма і стала для Лимаря провідником, перекладачем, найближчим другом. А коли виявилося, що пробратися до Сінгапура, в зв'язку з оголошеним там воєнним станом, не можна, саме вона запропонувала Михайлові взяти на себе налагодження радіозв'язку в партизанському загоні.

Мила, хороша дівчина!

Аж тепер Михайло зрозумів, що не отам, під стінами Грінхауза, він покохав Паріму. І не отам, на стежці в «рімбі». Це відбувалося день за днем, повільно, непомітно… І ось уже немає сили опиратися почуттям… О, коли б тільки Паріма прийшла сюди! Він підхопив би її на руки, зацілував би!..

…Він сидів, заплющивши очі, прислухався до своїх думок, до стугоніння дощу і не знав, що вже давно на порозі його хижки, охопивши коліна руками, сидить кохана дівчина і дивиться на нього щасливим і сумним поглядом.

— Мі-Ха-Ло… — Паріма промовила це так тихо, що й сама ледве почула за шумом дощу. — Ти на мене не гніваєшся, Мі-Ха-Ло?

А йому здавалося: вчувається.

— Чому ти зітхаєш, Мі-Ха-Ло?.. Адже я — ненавмисне…

Він розплющив очі. Розгублено кліпнув повіками: чи не ввижається, часом?.. А потім, — де й поділась ота рішучість! — підійшов до дівчини, сів поруч неї, запитав тихо:

— То ти не гніваєшся, що я тебе підкинув так високо? Вона здивовано подивилась на нього:

— Ні, ні! То було так чудесно!

— Чудесно?! — Михайло зірвався на рівні ноги — сяючий, повний сили й щастя. — А ще — хочеш?

— Хочу! — Паріма довірливо, як дитина, простягла до нього руки. А він, відчуваючи, що міг би гори зрушити з місця, схопив дівчину і підкинув так, що її лікоть, вдарившись об покрівлю, зсунув пальмове листя. Але то, певно, було не боляче, бо Паріма, впавши у обійми до Лимаря, тільки радісно сміялася. І струмінь дощу, який полоснув обох крізь пошкоджений дах, не був неприємним: Михайло тільки міцніше притиснув до себе дівчину, захищаючи її власним тілом.

Він випустив Паріму з обіймів лише тоді, як вода почала добиратися до радіостанції:

— Давай швидше плащ!

— Ой Мі-Ха-Ло, любий!.. — аж тепер Паріма згадала про доручення. — Я зовсім забула: негайно біжи до командира. Шифровка з Грінхауза, від Чена-Старшого… А того російського інженера звуть… Чеклоу… Так, містер Чеклоу…

— Зажди, зажди… — щось дуже знайоме вчулося Лимареві у цьому прізвищі.— Чеклоу… Ні, це не російське… Чеклов… Шеклов….

Він зупинився, вражений, і враз вигукнув:

— Щеглов?!. Інженер Щеглов?.. Так, так — ніхто інший!.. Але як він там опинився?

А потім, — Паріма навіть не зрозуміла, як це сталося, — Мі-Ха-Ло поцілував її просто в губи і вискочив з хижки.

— Чеклоу… Шеклоу… — машинально шепотіла вона, притискаючи руку до грудей, де чомусь сильно-сильно стукало серце.

Вона посміхалася радісно й збентежено: тепер їй стало цілком ясно, чому коханому не сподобалося назвисько «слон». Слон — розумний, дужий, але повільний і млявий. А Мі-Ха-Ло — як вогонь, його треба назвати «Полум'яний Слон». І не англійською, а малайською мовою…

…Отут, у хижці, що мала почесну назву «радіорубки», зараз народжувалося нове, милозвучне ім'я. Його трудно перекласти на нашу мову, але воно сподобалося пізніше багатьом малайським матерям.

І це ім'я з сумом, з гордістю, з любов'ю ще довго повторювала смаглява дівчина Паріма. Так довго, аж поки…

Але про це — потім.

Погожого липневого світанку вулицями Сінгапура, — «Міста Лева»,