Читати книгу - "Поцілунок по-дорослому, Анна Харламова"

                                                           Глава 32.

   Сьогодні у нас з Марком невеличке свято. Кого я обманюю, це для мене величезне свято! Ми вже місяць, як разом. Учора ми з матусею ходили у магазин, купити щось у подарунок моєму коханому. Довго гадати над подарунком не довилось, я купила гарну рамочку у формі серця і поставила у неї наше з ним нещодавнє фото.
   У вечір коли було зняте це фото, я сиділа з Марком на гойдалці на моєму ганку і сміялась до не змоги. Марк мене тоді залоскотав, і я з пів години реготала. У той момент додому повертались мої батьки з прогулянки, і побачивши, як нам весело, вирішили нас сфотографувати.
   До основного подарунка я купила ще листівку з надписом «Моєму коханому», а у середині написала «Я кохаю тебе». Все упакувавши у подарунковий пакетик, я чекала коли Марк прийде за мною і ми підемо на прогулянку.
   Чекаючи увесь день на коханого, я почала хвилюватись і помітно нервувати. Усі симптоми закоханої до місцями дівчини, почали проявлятись у підозрілих думках. Чому він не прийшов? У такий то день! Для нього щоце узагалі нічого не значить?! А можливо він забув, що сьогодні за день?! Так можливо і забув, це притаманно усім чоловікам. Вони геть не пам’ятають дати, навіть можуть забути скільки їм років. Чого я себе накручую?! Візьму і подзвоню йому, та й буду знати все із перших вуст. Так, ось це зараз і зроблю.
   Набравши номер, я затамувала подих. Пішли гудки, і я ще більше почала нервувати. Що ж я йому скажу? Буде гадати, що я навіжена ревнивиця, і все хочу контролювати. Але я хочу бачити його у такий день, для мене це так важливо. Ні, ні, ні, не треба дзвонити. Але я це вже роблю. Треба покласти слухавку. Відірвавши телефон від вуха, палець завис над кнопкою відбій. І ось я почула рідний голос:
   — Софіє?!
   Притискаючи знов до вуха телефон, я боролася з емоціями. Руки тремтіли, а голос не міг прорізатись.
   — Та…к. — Голос видавав моє хвилювання, але я узяла себе під контроль, і мовила далі. — Так, це я. Як справи?
   — Усе добре.
   І це все, що він може мені сказати?! Я тут хвилююсь за нього, а він десь добре проводить час. Ну що я верзу, звідки йому бідоласі знати, що я себе сама накрутила і тепер нервую. Він не винен у тому, що у мене буйна уява.
   — Де ти знаходишся?
   — А де я маю знаходитись?! Я вдома звичайно.
   — Ти ж повинен був прийти сьогодні до мене.
   — Так я знаю. Але я допомагав татові, і не міг все кинути та й прийти.
   — А чого не подзвонив і не попередив, що ти зайнятий?
   — Софіє, я ж не можу кожного разу давати звіт за свої дії.
   — Я і не прошу це робити. Ти обіцяв прийти, а тебе все не було і не було. Тому я і подзвонила. Я хвилювалась за тебе. — Кліпаючи очима, я проганяла пекучі сльози. Я навіть не зрозуміла, що я плачу і усе моє обличчя мокре від солоних сліз. Тихо хлюпаючи носом, я промовила. — Я не хотіла тобі заважати. Бувай. — Нажавши кнопку вимкнення, я кинула телефон на ліжко.
   Звернувшись клубочком на ліжку, я підігнула ноги під себе. Зарившись обличчям в подушку, я почала невгамовно плакати. Гіркі сльози не зупиняючись, щипали мої щоки. Важко у грудях, спроби вдихнути або видихнути марні, бо згадуючи байдужість Марка, я не можу набрати в легені повітря. Що ж я такого зробила, що він так поводиться зі мною. Боляче. Так боляче. Ці нестерпні думки, з новою потужною силою, прорвали начебто міцну греблю, і з моїх очей ринувся новий потік сліз.
   Забравши мокру і холодну подушка, від обличчя, я всілась на ліжко схрестивши ноги. Подушка геть промокла від сліз, і була уся у чорній туші. Перевернувши її на другий бік, я намагалась сховати сліди мого суму і розчарування. Це розчарування із-за Маркового поводження, а не за нього самого. Я знаю він не хотів мене образити. Мені вже шкода, що я так не гарно повелась і кинула слухавку. Але що з ним коїться? Чого у нього бувають такі раптові зміни настрою? Але і я «молодець», завжди його дістаю. Я так не люблю коли ми сваримось. Зараз трохи заспокоюсь і подзвоню йому.
   Доки я думала і заспокоювалась, відчула що ноги заніміли від пози йоги. Моє обличчя пече, ніс заклало, у горлі пересохло, і тіло як ватне. Просто «клас»! Не знаю навіть скільки я ось так плакала. Я загубилась у часі. Будучи навіть настільки виснаженою, я все одно попленталась до ванної вмитись.
   Вмиваючи обличчя з гелем для зняття макіяжу, я поморщилась від пощипування. Лице від найменшого доторку пекло, а коли по ньому треш добряче долонями, щоб змити залишки туші, це не найприємніші відчуття. Ще пару разів набравши в долоні холодної води, я вмилась і привела себе цим до «тями». Промокнувши легенько лице м'яким білим рушником, і зволоживши його кремом, я попленталась сісти на ліжко.
   Забравшись на своє ложе, і підгорнувши до себе декілька подушок, я узяла мобільний, щоб подзвонити знову до Марка. Я хотіла помиритись, мене мучило те, що ми з ним так по дурнуватому поговорили.
   Клацнувши кнопками, я увійшла у категорію улюблених абонентів. Перегорнувши номери тата та матусі, я зупинилась на номері мого коханого. Наважившись, я натиснула виклик, але мене в цей момент покликала мама. Швидко поклавши трубку, я крикнула мамі з кімнати:
   — Що мамусю?
   — Спустись до низу доню. — Лунав мамин голос з холу.
   — Вже біжу. — Ще голосніше відповіла я.
   Ой! Що ж я накоїла?! Подзвонила Марку і кинула слухавку, що він тепер подумає? Звичайно можна подумати, що я знущаюсь. Дзвоню і кидаю слухавку наче мені сім років. Ну чого я навіть подзвонити не можу нормально?! Треба заспокоїтись і спуститись до мами. Вона вже зачекалась, доки я робила висновки.
   Дивилась під ноги, щоб не гепнутись бо вони і досі тремтять, я незграбно спускалась сходами. А ще я ішла і думала, як повернусь до кімнати та знову подзвоню моєму коханому.