Читати книгу - "На межі бажання, Адалін Черно"

Аня

Відчуваю себе дурепою, яку легко ошукати. Переді мною стоїть студент, який явно небайдужий до мене. І це точно не любов, не симпатія, і не прихильність — це хіть, важко приховувана та неконтрольована хіть, яка прорізається навіть тоді, коли ми говоримо про щось нейтральне, а я одягнена далеко не як розпусниця. І попри це все, я бачу різницю між ним та своїм чоловіком. Відчуваю її якимось шостим чуттям, хоча розумом усвідомлюю, що різниці майже немає. Як одному, так і іншому від мене потрібно тільки одне: повна залежність від них.

Жаров поки цього не зрозумів, а Ваня вже давно показав себе. Але Руслан чітко знає, що жінку бити не можна. Чи то його так виховали, чи його моральні принципи стоять вище від бажання. Силу він до мене не застосовує, вміло та впевнено підкуповуючи своєю допомогою та обіцянкою захисту. Що ще потрібно жінці, яку майже силою забрали від тирана-чоловіка і сказали: «Я знайду спосіб захистити тебе».

— Хочу, — не заперечує Жаров, — але це не та причина, з якої я допомагаю тобі.

— А чому?

Я хочу замовкнути та нічого більше не питати. Зрештою, хіба має значення, чому він це робить, головне, що тепер я в безпеці. Проблем додалося, але я не наважуюся подумати про це. Хочеться про все забути й не думати, що робити завтра.

— Та тому що ти мені подобаєшся, Аню.

Руслан опиняється в небезпечній близькості до мене. Ставить стілець навпроти, сідає та ніжно обхоплює мене руками за щоки.

— Подобаєшся. А цей виродок з тебе знущається. Ти щонайменше заслуговуєш, щоб до тебе нормально ставилися, щоб на руках носили й квіти дарували. Так, чорт забирай, я не вмію гарно говорити, але ніколи б не підняв на тебе руку, як би того не хотів.

Я лише прикриваю очі, не знаючи, що відповісти на таке зізнання. Розумом я усвідомлюю, що він має рацію: як би чоловік не хотів жінку, не кожен піде її ґвалтувати. І вже тим паче застосовувати силу, щоб підпорядкувати собі.

— Так, я хочу тебе, — він киває. — Іноді бажання настільки сильне, що я банально не в змозі себе контролювати, але це не означає, що я не можу стриматися.

Такі відверті зізнання лякають мене. Я ніколи раніше не розмовляла про таке навіть із чоловіком, не те, що з ледь знайомим хлопцем, тому просто відповідаю:

— Добре.

Він усміхається, оголюючи ряд білосніжних зубів та підіймаючи куточки губ. Я бачу в ньому молодого впевненого хлопця, який точно знає що робить. Він зухвалий, часто лякає, іноді я не розумію, чого саме від нього чекати, але він неодмінно домагається свого, йдучи напролом.

Руслан встає з-за столу, забирає склянку, з якої я пила алкоголь. Уперше я пила щось міцніше від вина з власної ініціативи. Не тому, що хотіла, а щоб розслабитися і звільнити голову від сторонніх думок про Ваню. Вони й так наполегливо просочувалися в голову. Я боялася його дзвінка, боялася того, що він буде питати, де я, і я не знала, що йому казати.

Телефонний дзвінок змушує мене здригнутися та на емоціях випадково скинути на підлогу чашку, яка стояла на столі. Руслан теж різко обертається й дивиться на мою сумку. Саме там знаходиться телефон.

— Це він, — шепочу я, а тіло починає проймати відчутне тремтіння.

— Не бери, — пропонує Руслан, — або давай я поговорю.

— Ні, — хитаю головою. — Я скажу йому. Він повинен знати.

Руслан киває та сідає на той же стілець поруч. Його присутність додає мені сил. Я дістаю телефон і дійсно бачу на дисплеї ім’я свого чоловіка. Екран телефону гасне. Минуло дуже багато часу, і я не відповіла. Щоправда, дисплей загоряється знову.

— Бери, — впевнено говорить Руслан. — В разі чого, я поруч.

Я натискаю «відповісти» й чекаю, коли Ваня почне свою обвинувачувальну тираду, але він підозріло спокійним голосом вимовляє:

— Ти де?

— Вань… я, — навіть зараз у мене язик не повертається вимовити те, що я йду. Мовчу та кусаю губи, відчуваючи, як у куточках очей збирається волога. Що ж я накоїла?

— Ти що, Анюто? На роботі затрималася? Університет усе ще працює?

— Ні, Вань, — до моїх щік торкаються шорсткі пальці Руслана. Він стирає сльози, поки я намагаюся зібратися та сказати чоловікові, що наше з ним сімейне життя підійшло до свого логічного завершення.

— А що тоді?

Мені не подобається його крижаний спокій. Або він знає, що я замислила, або ж занадто впевнений у тому, що я повернуся.

— Я йду, Вань. Подаю на розлучення.

Більше не кажу ні слова, чекаю, що він почне лаятися, обзивати мене, як робив це раніше, але він мовчить. Важко дихає в слухавку, а потім вимовляє тираду, якої я не очікую:

— Я ж змінився, Аню. Намагаюся змінитися, не чіпати тебе, квіти, подарунки, ресторани. Ганчірки тобі купую, врешті-решт, — руки Жарова стискаються в кулаки й тільки тоді я розумію, що він усе чує. Кожне слово й інтонацію, з якою говорить мій чоловік. — Я не розумію, — говорить він. — Ти знайшла когось?

— Ні.

— Тоді якого хуя? — різко змінюється в інтонації та у висловлюваннях Ваня, від чого Руслан напружується ще більше й сидить так, ніби будь-якої миті ладен вихопити в мене з рук телефон. — Я що, недостатньо хороший, чи як? Або мало робив для тебе? Я не розумію, ти як, тварюко, взагалі наважилася піти від мене?