Читати книгу - "Диво для генерального, Аріна Вільде"

Я підписую останній наказ і відставляю документи у сторону. Тягнуся до вази з яблуками, чомусь останнім часом мені постійно хочеться їсти їх.

Відкушую шматочок і заплющую очі, коли солодко-кислий сік заповнює рот. А потім давлюся і починаю кашляти, бо двері відчиняються і без запрошення до мого нового кабінету входить Руслан.

- Привіт, - він якось дивно дивиться на мене, зачиняє за собою двері і розглядає кабінет, ніби до цього ніколи не був тут.

- Доброго дня, - дотримуюся офіційного тону під час спілкування начальника та підлеглої.

Взагалі вже купа чуток по офісу поширилося з приводу мого повернення. А оскільки ми з Русланом були помічені на корпоративі разом місяць тому, нас почали підозрювати у зв'язку. І, звичайно, всі раптом почали співчувати Олексію. Бісить.

- Може, організувати тобі за рахунок фірми щопонеділка доставку фруктів? - Раптом запитує він, дивлячись на мої яблука. – Можна поставити в кут полицю для імпровізованого буфета.

- З чого б це компанії доставляти мені фрукти?

- Ну, ти ж вагітна.

- Ви, Руслане Андрійовичу, всім своїм вагітним співробітникам таке пропонуєте?

Руслан зітхає, ховає руки в кишені і тупцює на місці, ніби хоче щось сказати, але не наважується. Не помічала раніше за ним такого.

- Дайте вгадаю, - я тягнуся за новою стопкою наказів, беру ручку і починаю виводити свій підпис, - вам прийшов результат тесту на батьківство.

- Так, і я повинен перед тобою вибачитись.

– Не варто. Те, як ти повівся зі мною, не стерти жодними вибаченнями, - піднімаю на нього погляд, сповнений образи.Серцю боляче, що чоловік, який зачарував мене, виявився ось таким егоїстичним покидьком.

- Алю, - він за два кроки долає між нами відстань і схиляється наді мною. – Я не хочу з тобою воювати. У нас буде дитина і це чудово, – на його обличчі заграла посмішка. Красива. Щаслива. Така, що можна милуватися вічністю. Я з силою стиснула ручку. Не можна вдруге наступати на ті самі граблі. - Повір, я вже сто разів пожалкував, що та розмова між нами вийшла такою. Я не стримався. І я пояснив тобі, чому.

- Якщо тобі полегшає, я приймаю твої вибачення. А тепер, вибач, але мені треба працювати, а ти мені заважаєш, - опускаю погляд униз і зображую повну зайнятість. А сама ні рядка прочитати не можу, близькість Руслана надто хвилює.

- Хотів запросити тебе сьогодні на вечерю. Щоб обговорити наше майбутнє.

- Не сьогодні, гаразд? Дай мені трохи часу змиритися з усією цією ситуацією і тим, що ти тепер будеш найчастішим гостем у моєму житті, - кажу роздратовано.

Руслан невдоволено підтискає губи, це зовсім не те, що він очікував почути, але залишає мене в спокої. Коли двері за ним зачиняються, я злісно відкидаю ручку вбік і відкидаюся на спинку крісла. У скронях починає пульсувати від напруги. Як ми далі зустрічатимемося з Русланом, якщо в мене до нього цілий спектр протилежних почуттів? І злість, і ненависть, образа, і симпатія, і мурашки тілом біжать щоразу, коли він торкається мене?