Читати книгу - "Іграшка в руках мафії, Джулія Ромуш, Ольга Ялiтовська"

Перші кілька хвилин я не могла відійти від шоку. Здійснила, напевно, найпоширенішу помилку - втрачала час, намагаючись його хоч трохи привести себе до тями. Кличучи, благаючи, трясучи.

Коли паніка почала поступово проходити й на зміну їй заступили відгомони здорового глузду, я все ще судомно металася по будинку.

Так, тут явно давно не бувало господарів, але хіба мало ... Може десь тут припадав пилом старенький розряджений телефон, була міська лінія або який-небудь комп'ютер з інтернетом ...

Мій телефон залишився в готелі, а біля Марко я його теж не знайшла. Може він і зовсім без нього був, може його мобільний випав в бійці або поки ми бігли до цього будиночка.

Одне я знала точно - мені потрібна була стороння допомога. Самостійно я б його навіть з місця не зрушила, не кажучи про те, щоб дійти до машини. Та й чекати, що він прийде в себе, теж було нерозумно. Час зараз працював проти нас.

Можливо, я зважилася на вкрай дурний і необачний вчинок, але іншого виходу я не бачила. Мені потрібно було хоч якось повідомити комусь із людей Генуальдо де ми перебували.

Перевіривши, наостанок, його стан і переконавшись в тому, що хлопець все ще дихає, я вибігла з дому і стрімголов помчала до дороги.

Ми й так були чорти де, на безлюдній і відокремленій частині острова і, якщо ще враховувати пізній час, то я навіть уявити боялася, скільки часу можуть зайняти пошуки хоча б єдиної живої душі.

Поняття не мала скільки я ось так простояла на дорозі. Проїхало кілька машин, але вони не зупинилися, прийнявши мене, мабуть, за дівчину легкої поведінки або подумавши, що в такій дивній обстановці їх міг чекати якийсь підступ. Адже я в той час стояла одна поруч з величезною машиною, явно не жіночої, і виглядала жахливо. Волосся розпатлане, на обличчі сльози, в паніці заламувала руки, в надії зупинити хоч когось. Залишалося, хіба що, під колеса кидатися.

Якщо чесно, у мене-то і вибору особливо не було.

Коли десь далеко замаячили фари автомобіля, який наближався, я вибігла на середину дороги та почала як божевільна розмахувати руками. Щось кричала вже навіть після того, як машина зупинилася і звідти хтось вийшов.

Світло фар, що било в обличчя, не дозволяло побачити водія. Саме тому я вкрай злякалася, коли ця людина схопила мене за лікоть і стала щосили трясти. Спочатку я не зрозуміла, що він кричав, але потім до мене дійшло, що він знав моє ім'я. Минуло ще кілька миттєвостей і, коли мої очі звикли й почали розрізняти силует, я зрозуміла, що переді мною стояв Маттео.

- Ти що, взагалі ідіотка? - Підтягнувши мене до себе, він не відпускав мою руку. Продовжував кричати так, що вуха закладало, - куди ти вилізла на дорогу і під машини кидаєшся?!

- Марка ..., - тільки й змогла видавити жалюгідне скиглення, змішане з полегшенням.

Не знаю, як взагалі хлопець тут виявився, але зараз він був моєю єдиною надією.

- Де? Що з ним? - Маттео немов отямився і тепер поводився зовсім по-іншому. Риси його обличчя стали жорсткіше, вираз обличчя різкіше.

- Його поранили! - Я схопила хлопця за руку і, не роздумуючи, потягла в сторону будинку, - він там. Без свідомості. Йому терміново потрібно в лікарню. Послухай, - я різко зупинила Маттео на півдорозі, - подзвони комусь. Марко потрібен лікар і як можна швидше. Можливо, хтось може приїхати сюди ...

- Капець, яка ж ти безмозка! Хто сюди приїде?! Ти хоч розумієш де ми знаходимося?! - Він розвернувся і знову помчав у бік, де виднівся будинок. Туди, куди я спочатку вказала рукою, - тут кожен щур доповість все сицілійцям. І, якщо до тебе ще не дійшло, як тут йдуть справи й ЩО сталося ...

- Думаєш я не зрозуміла ?! - Я ледь встигала за ним, - мене вкрали й щось вимагали від Марко, явно не тому, що їм потрібна була моя допомога в розгадуванні кросвордів.

- Нарешті твої мізки запрацювали, - ми вже майже наблизилися до будинку і більше я нічого не змогла витягнути з Маттео.

Тільки одне я знала точно - Марко необхідна була допомога. Будь-яка. І виходів було всього два: або вивозити його з острова, або привозити когось сюди. Когось, хто не підкорявся і не побоявся б сицилійців.

- Де він? - Маттео, не контролюючи силу, відкрив двері в будинок і застиг на місці, озираючись на всі боки.

- Там, на дивані, - я побігла в потрібну кімнату.

Але на дивані Марко не було. Його взагалі не було ніде.

- Бачу, що не все так погано, як ти мені намагалася доказати? - Маттео якось дивно засміявся, обводячи кімнату поглядом. А там валялася сорочка Марко, його штани й ... моя спідня білизна, яку я поспіхом не стала шукати. Одягла джинси й щільно обтислий топ відразу на голе тіло, - що? Зовсім потерпіти не змогли?

Думаю, що хлопець відразу зрозумів те, що тут відбувалося раніше. І мені стало соромно. За те, що я така дурепа безвідповідальна. За те, що дозволила Марко мене переконати, що все було в порядку, коли насправді таким воно не було.

Десь з боку кухні пролунали хрипи й глухий смішок. І я, і Маттео, як по сигналу кинулися на голос, щоб виявити Марко, який спирався на барну стійку зі склянкою в руках.
- Бібі! - сказав він зло, але коли побачив Маттео, виправився, - Белла! Якого чорта ти зникла? - Слова давалися йому важко. Хлопець навіть на секунду прикрив очі, вдихнувши повітря.

Він був слабкий. Дуже слабкий. Але все ж не такий поганий, як мені здавалося. У свідомості. У стані нехай і трохи, але пересуватися. У стані почекати поки ми зможемо придумати, як втекти з цього проклятого острова.

- Мужик! Мужик! - Зірвавшись з місця, Маттео підбіг до Марко, який почав повільно з'їжджати вниз. Здається, знову втрачаючи свідомість.

*******************************************************************************

- Чому так довго? - Здається, Марко сказав це Маттео до того, як відключитися. Або мені просто почулося. В такому безладі я вже ні в чому не могла бути впевнена.

Я навіть забула про те, що мені варто було б звернути увагу на те, що Марко зовсім не здивувався появі тут свого друга. Але емоції засліпили всі інші почуття і зараз для мене найголовніше було врятувати чоловіка.

- З дороги! - Закричав на мене Маттео, і я сіпнулася в сторону. Мені вже зовсім точно було не до почутого. Я і так була далеко не в найкращому стані, а крик Маттео ще більше увігнав мене в повний шок.

Таким хлопця я ще ніколи не бачила. Якщо раніше я вважала, що він до мене добре ставився, то сьогодні це твердження можна було сміливо поставити під сумнів.

Він явно не був приязно розташований до мене наразі, а я і не намагалася якось виправити цю ситуацію. Зараз найголовніше було врятувати Марко. А потім ... потім я прийду в себе й у мене з'явиться купа питань.

Хоча, в такий момент його навряд чи хвилювали мої почуття. Як і мене.

Марко знову був без свідомості, і я знову почала панікувати. Тільки мені почало здаватися, що все може стати краще, як воно краще не ставало.

Марко то відкривав очі шукаючи мене поглядом, то знову провалювався в несвідомий стан і з кожним разом я все гірше на це реагувала.

Я звинувачувала себе у всьому, що сталося. Я, адже могла сказати йому "ні", могла ж перенести все це на потім. Але ні, я піддалася емоціям, повірила йому, коли хлопець говорив, що все не так серйозно й ось що ми мали в результаті!

Добре, що в цю хвилину я була не одна. Тим більше Маттео був його найкращим другом, який завжди прийшов би на допомогу, і який ... дивним чином опинився зараз тут.

Десь із запізненням і, можливо, не вчасно в мені ожили якісь підозри й настороженість ... Які тут же зникли, варто було Марко видати приглушений стогін болю і дискомфорту, коли Маттео укладав його на диван.

Так, той самий диван. Диван, на якому відбулося одночасно найкраща і найжахливіша подія за останні дні. Тут ми з Марко нарешті перестали воювати й ламати один одного і тут же Марко ледве не ...

Хлопець теж це зрозумів і подивився на мене осудливо. Додатково нав'язуючи почуття провини, яке і без того зжирає мене зсередини. Я прекрасно справлялася сама з тим, у чому мене мовчки дорікав Маттео.

- Ви чимось обробили рану? На скільки все серйозно? - Запитав він, нахилившись до Генуальдо, намагаючись уважно розглянути поріз. Я запізніло згадала про мою спробу промити рану і те, як Марко це абсолютно не поділяв і навіть не сприяв. Навіть не варто шукати ту нісенітницю, яку я тут знайшла. Впевнена, Маттео подивився б на мене як на ідіотку, якби я принесла йому цю пляшку.

- Я не лікар ..., - здавалося, мої відповіді його дратували, бо Маттео неоднозначно повів бровою, висловлюючи скепсис, - мені здається, що нічого важливого не зачеплено. Сильна кровотеча, яка дуже важко зупиняється ...

- Вона б можливо відразу зупинилася, якби ти не скакала на його члені відразу після того, як його поранили, - від його слів мені хотілося провалитися на місці. Я навіть не знайшла, що сказати. Взагалі, навряд чи будь-які мої слова були б доречні.

Він розмовляв зі мною так, як ніби я не так давно вирізала всю його сім'ю. Хлопець реагував на мене занадто різко, і я не надала цьому потрібної уваги, тому що для мене на цей момент всі крім Марко були не важливо.

І тут до мене дійшло, що його не мої відповіді дратували. Маттео дратувала я. І те, що я тут знаходилася. Будь-яке моє слово, будь-який мій рух змушували хлопця кривитися і кидати в мою сторону неоднозначні погляди.

Мабуть, Марко краще і зручніше було перебувати в горизонтальному положенні, тому що вже через пару хвилин хлопець почав знову приходити в себе. Чому я не могла не зрадіти. Мені було набагато спокійніше, коли Марко, нехай і неусвідомленим поглядом, дивився на нас. Він хоча б був у свідомості.

- Чим ти обробляла йому рану? Ти ж обробляла? На це хоч розуму вистачило?

Зціпивши зуби до скрипу, я була б не проти стукнути Маттео по голові тією пляшкою, яку використовувала для промивання рани. Бо ще трохи ось такого тону в мою сторону і мене підірве.