Читати книгу - "Мертві квіти"

Два днi Стас займався встановленням телевiзiйної антени. Звiсно, вона була лише прикриттям. Насправдi шукав пристрiй спостереження. Його або не було взагалi, або це було щось зi шпигунського арсеналу. Здоровий глузд цього не сприймав. Застосування таких методiв з метою вiдiбрати старий будинок у дiрi, яким було це мiстечко? Нi, навряд.

XXXII

З усього двадцятитисячного мiста Стас, напевно, був єдиним, хто сумнiвався у смертi Мироненка, а отже, i у похованнi того, чиє прiзвище стояло у свiдоцтвi про смерть. Звiсно, порядок видачi таких паперiв наштовхував на думку, що саме тут криється можливiсть зробити «хiмiю». Видаючи свiдоцтво, лiкар, як правило, не оглядає тiло померлого. Так сталося i з його дядьком. Але на цiй же самiй паперовiй стадiї можливостi iнсценувати перехiд до кращих свiтiв закiнчувалися.

Маленьке мiстечко, де всi знають одне одного i де переважає категорiя людей похилого вiку, котрих питання смертi сусiда цiкавить чи не найбiльше. У таких мiстечках звiстка про чиюсь кончину розноситься миттєво, а самих мерцiв прийнято вiдвiдувати широким загалом. Мало не пiвмiста повинно пройти через оцю кiмнату, де сам вiн лягає спати щоночi, i де упродовж того дня або двох лежав померлий. Багато старших людей, якi прожили з ним плiч-о-плiч не один десяток рокiв, ставали бiля його тiла й молилися. Багато бабок, якi приходять сюди i для того, аби потiм обсудити нюанси у провiнцiйних кулуарах, терiщилися на нього, щоб потiм пiдняти тему, а як лежав, а чи добре помила ота Мурашевичка, а чи не смердiв, а чи не надто посинiв… Вони не пропустять нiчого, жодної дрiбницi, особливо, коли справа стосується такої фiгури, як колишнiй директор музею, що за життя наче як випадав з отiєї «сiльськогосподарської» когорти. Кому-кому, а йому вже точно видивляться кожну зморшку, перемиють кожну кiсточку… Померти в даних умовах «таємно» неможливо.

I все-таки Стас мусував цю тему, аби задовольнити отого хробака сумнiвiв. Навiть розумiючи, що дядька ховали саме так, хотiлося одного — переконатися. Переконатися, що у трунi лежить саме той, хто заповiв йому будинок. I обов'язково зробити це тихо, не привертаючи нiчиєї уваги. Так, щоб нiчого не запiдозрив той, хто, можливо, стежить збоку.

У ритуальнiй конторi сидiла приємна жiночка, доволi молодий вiк якої не мав би обумовлювати особистого iнтересу до персони старого чоловiка.

— Я — племiнник Мироненка, колишнього директора музею, — почав Стас. — Хотiв би з вами обговорити деякi питання. Знаєте, вже немало тут живу, хотiлося б якось попiклуватися про могилу.

— Звичайно, — пожвавилася вона. — Що ви плануєте? З чого б хотiли почати?

— Ну, я був на цвинтарi, там лише дерев'яний хрест i старi вiнки, напевно, ще з поховання. Я взагалi не мiсцевий, сподiваюсь, ви менi порадите, як тут заведено у таких випадках… I взагалi, хто його ховав? Хто цим займався? Можливо, я б скооперувався з ними, хоч знаю, у дядька тут не було родичiв.

— Мурашевичка його ховала… — з пiдсобного примiщення, де стояли вiнки, вийшла старша жiнка. — Доню, набери Михащукiв, скажи, усе готово… Мурашевичка, — вона знову повернулася до Стаса. — Але з нею вже не скооперуєтеся. А допомагали — так, сусiди, з музею люди…

Цей погляд вiд приїзду сюди Стас навчився розрiзняти i навiть переносити без зайвих незручностей. Погляд господинi ритуального агентства красномовно говорив: що, приїхав грошики взяти? Отак, з неба… Де ж ти був ранiше, родич задрипаний? Тодi, як ховали.

«I я також про це шкодую», — вiдповiв очима Стас, знаючи, що вона не зрозумiє.

— Ну, все-таки, хтось же керував усiм?

— З роботи… — вона знизала плечима. — Навiть iз редакцiї когось запрошували, знiмали на камеру. Людина все-таки вiдома у мiстi.

Та за розмовами про пам'ятник її все-таки вдалося розговорити, i Стас дiзнався, що лежав померлий у будинку пiвтори доби, що бальзамацiю тiла проводив не хто iнший як старий Ратушняк, що труну Мурашевичка придбала не в її агентствi. Воно й зрозумiло — нестандартна фiгура померлого вимагала чогось ширшого, i їй здалося простiшим замовити в обласному центрi.

Шкребти потилицю вже ставало звичкою. Отже, Ратушняк. Той, хто записав його дядька у розряд ворогiв i взагалi, судячи з його ж слiв, перестав дивитися як на людину. Та прийшов i зробив бальзамацiю. А «виливаючи» Стасовi душу за пляшкою, анi словечка про це не сказав. А мав би. Сказати, що остання послуга померлому не має стосунку до їхніх відносин за життя. Або ж, навпаки, що йому було приємно нашпигувати тiло померлого ворога формалiном. Щось же вiн мав сказати! Вiн, амбiцiйний старий, що i досi не байдужий до пам'ятi Тараса Мироненка.

Ратушняк вiдсиджував години у полiклiнiцi педантично до останнiх секунд i Стас мав усi сподiвання застати його на мiсцi.

— Iване Павловичу, — мовив вiн, присiвши на тапчан i втупившись у старого. — Iване Павловичу… Ви мене пробачте, звичайно, але… Ми довго з вами говорили тодi про мого дядька. Може, вам справдi неприємнi цi спогади, але прошу вас сказати менi ще одну рiч — ви дiйсно бальзамували його?

— Бальзамують у патанатомiчному бюро, — пробуркотiв старий. — Удома бальзамувати неможливо. Нашпигав формалiном у всi дiрки, до яких дiстався. I в усi порожнини. Щоб у хатi не смердiло, поки закопають. Удома краще не зробиш. Тим паче…

— Що, тим паче? — проковтнув Стас.

— У трунi вiн уже лежав. Видно стара курва дуже поспiшала закопати. У трунi, в костюмi. Чорта лисого вже забальзамуєш. Пошпигав для годиться. Там йому однаково. Гниють за милу душу що бальзамованi, що такi.

— Дiйсно, — пробурмотiв Стас. — Це не має значення. Має значення iнше — ви дiйсно це робили?

— А як це — не дiйсно? — не зрозумiв Ратушняк. — До чого ти хилиш, хлопче?

— Нi до чого, — знiтився Стас. — Просто хотiв уточнити. Ви особисто бачили його мертвим i кололи у нього формалiн?

— Юначе, — прокректав старий хiрург, — якби я тобi брехав, то його пiвмiста бачило, — вiн прокашлявся, — …мертвим.

— Iване Павловичу, а взагалi ви самi це робите чи хтось допомагає?

— Що допомагає, — не зрозумiв Ратушняк. — Що тут допомагати можна? Ти бачив, як це робиться, що такi дурнi запитання ставиш?

— Звiсно бачив, — розгубився Стас. — Процедура не складна. Тим не менше, в обласних бюро у лiкаря в таких