Читати книгу - "Голубий пакет"

— Прошу вас, звіртеся на мене! Врятування можливе!..

Розвідниця промовчала. Страшенна спрага мучила її. Всередині пекло, паморочилося в голові, і все навколишнє сприймалося в якомусь тумані,

Штауфер вернувся. Допит тривав недовго. Через годину її одвезли назад у тюрму.

Знесилена, Туманова опустилась на койку й схилила голову на руки, їй хотілося заснути й не прокинутись, щоб не відчувати цієї нестерпної спраги. Та страх, що раптом вона засне і справді більш ніколи не прокинеться, примусив її підвестися. Вона почала ходити по камері, напружено міркуючи про гестапівця в цивільному. Болісні роздуми вкрай знесилили її, і вона знову впала на тверду, як граніт, койку.

Минулого ранку Туманова твердо вирішила «робити все, щоб скоріше вмерти; відмовитися від їжі і так поводитися з Штауфером, щоб він бив її до знепритомлення, лягти спати не на койці, а на крижаній кам'яній підлозі. Але тепер, вернувшись із допиту, вона думала про інше: жити, боротись! Мучитись, але жити до останньої надії.

Вона не відмовилась від обіду і поїла пересолену юшку з буряків і жменю консервованих бобів. Спрага з новою силою мучила її. Почалися кошмари. В голові верзлися безглузді думки, пливли безладні картини. Все це тривало якусь мить і знову зникало.

Лише годині об одинадцятій Юля заснула тривожним сном, А о другій годині ночі двері відчинились, і до камери зайшов тюремник Генріх, який щойно заступив на чергування.

Ув'язнена спала і щось бурмотіла уві сні.

Черговий з невластивою йому моторністю хутенько спустився східцями і прислухався.

— Мені потрібен Чорноп'ятов… Тільки Чорноп'ятов!.. Ні, вам я нічого не скажу! — бурмотіла вона,

Черговий рикнув і величезною долонею ляснув Туманову по обличчю. Вона перелякано схопилася, скочила з койки і, притиснувшись до сирої стіни, дивилась на Генріха, марно намагаючись вгамувати шалене дихання,

В цей час до камери зайшли троє: Штауфер, гестапівець у цивільному та обершарфюрер.

Черговий незграбно затупцював на місці, хотів було щось сказати, але Штауфер махнув рукою, і він зник.

— Буйствуєте? — з ущипливою посмішкою зауважив Штауфер, оглядаючи камеру.

Розвідниця мовчала, не зводячи з нього своїх змучених очей.

— Дайте відповідь на двоє запитань, і я не чіпатиму вас! — вів далі Штауфер. — Скільки вам платять, який ваш оклад?

Їй хотілося плюнути йому в обличчя, але навіть цієї можливості вона була позбавлена. В роті все пересохло, язик розпух і ледве повертався,

— Це запитання вас не влаштовує? Чудово! Я запропоную друге: скажіть будь ласка, ви дівчина чи заміжня? Вірте, що ні перше, ні друге запитання зовсім не стосуються вашої долі. В даному разі ви просто розв'яжете суперечку між двома чоловіками.

Юля мовчала.

— Що ж, прекрасно! — байдуже зауважив Штауфер. — 1 все-таки я хочу запевнити вас при свідках, що ви заговорите. Але… мовчання й упертість коштуватимуть вам дуже і дуже дорого. Більше я вас не битиму. Ви звикли, мабуть, до побоїв. Ми спробуємо інше. Так, так! Якщо до ранку ви не скажете через чергового, що хочете вести одверту розмову, вас переведуть до спільної камери. До чоловічої! — Він повернув голову до обершарфюрера: — Скільки їх там?

— У шостій? — уточнив той.

— Авжеж!..

— Двадцять сім чоловік.

— Чули? — лагідно посміхнувся Штауфер. — Двадцять сім молодчиків, давно позбавлених жіночого товариства! Дезертири, мародери, боягузи, симулянти й інша погань, що взяла під сумнів непереможність нашої зброї! Можливо, що з ними ви порозумієтесь.

Туманова у душі здригнулась.

— Мовчите? Отже, згодні? — І він звернувся до гестапівця в цивільному: — Складіть акт, що арештована згодна.

— Зараз? — спитав той.

— Саме зараз, а ми пройдемо до шостої камери.

Штауфер вийшов з обершарфюрором, а гестапівець у цивільному залишився. Ще не встигли зачинитися двері за тими, що вийшли, як він дістав з бокової кишені піджака плоску алюмінійову флягу і поклав її на койку з словами:

— Вода. Це вам…

Туманова глянула йому прямо в очі. Той сказав:

— Погано, коли людина вже сама нікому не вірить і позбавляє довір'я інших. Я знаю, що ви про мене думаєте, але ви жорстоко помиляєтесь. Мене привело сюди лише почуття захоплення. Я зобов'язаний допомогти вам…

— Ідіть!.. Я вам не вірю… — насилу вимовила Юля.

— Ви самі собі копаєте… — сумно, з докором у голосі почав гестапівець і замовк, не докінчивши фрази. Двері відчинились, зайшов черговий. — Так от… вирішуйте самі! — зовсім іншим тоном додав гестапівець і вийшов.

Туманова почекала, поки Генріх замкнув двері, а потім кинулась до вічка і зазирнула в нього. Черговий пішов.

Вона квапливо спустилась вниз, схопила флягу і забилася в куток камери. Тремтячою рукою відгвинтила ковпак і спраглими, порепаними губами припала до шийки фляги. Вона пила не відриваючись, аж поки не відчула, що фляга порожня.

— Вода… вода! — шепотіла вона, зариваючи флягу в солом'яну потерть. — А що як вона отруєна? — Юля замислилась і гірко стиснула губи. — Ох, коли б так!..

Вона вмостилась на койці, як звичайно, обнявши руками коліна. Відразу легше стало дихати, ущух біль, що палив груди, прояснились думки. Наче величезний тягар спав із плечей.

Перед очима стояв отой незрозумілий, загадковий гестапівець. Хто він і чого домагається? Він сказав щось про захоплення… Просить довіритись йому… Теж незрозуміло! Ну, припустимо, вона довіриться. Тоді що? Що він зробить? Не пожертвує ж він собою, щоб врятувати її.

Від хвилювання та думок, що насунули на неї, сильніше застукало серце. Юля потерла скроні, лоб. Треба гарненько все обміркувати, все зважити. Головне, спокійно, ніби збоку, на все подивитись.

Чому б не рискнути в її становищі? Що вона втрачає, вирішивши перевірити гестапівця? Здається, нічого.

Якщо він сподівається покорити її своєю великодушністю, привернути до себе і, користуючись з цього, викликати на відвертість, то він помиляється. Ніколи й ні за яких умов не можна відкритись йому, хто вона, з яким завданням і ким послана сюди! Ніколи!

Дівчина задумалась. Багато внутрішніх голосів нашіптувало їй: «Довірся! Без риску не можна. Довірся і перевір! А що як справді він та сама людина, про яку говорив Бакланов? Що як він готовий до будь-якої жертви заради твого порятунку?! Ти ж втрачаєш єдину можливість, єдиний шанс! Вирішується питання життя і смерті… Треба діяти, наважитись, час не жде, ти ж розвідниця!..»

І тільки один голос застерігав: «Не поспішай! Риск не завжди себе виправдовує. Один необережний крок може стати й останнім твоїм кроком! Почекай!»

41

У кімнаті полковника Бакланова, незважаючи на пізню годину, панувало пожвавлення. Грюкали час від часу двері, приходили й виходили офіцери