Читати книгу - "Гарун і море оповідок"

 — Що сильніше бажаєш, то краще вона діє, — сказав йому тоді Якщоб. — Постався до неї серйозно, й Вода Бажань віддячить тобі серйозністю.

 — Це може зайняти більше, ніж одинадцять хвилин, — прошепотів Гарун Алежу-Одуду на вухо. — Але я все одно це зроблю. Одуде, ось дивись. — Сказавши ці слова, він відкрутив золоту кришечку й випив Воду Бажань геть до останньої краплі.

Навколо себе він бачив золоте світло, що окутувало його золотою шаллю… «Я бажаю, — думав Гарун Халіфа, міцно заплющивши очі й прагнучи цього всіма фібрами свого єства, — я бажаю, щоб Місяць Кагані повернувся і більше не був наполовину в темряві, а наполовину освічений сонцем… Я бажаю, аби він повернувся у цю ж мить і сонце освітило Корабель Пітьми — гаряче, полуденне сонце».

 — Ну й бажання, — захоплено вигукнув Алеж-Одуд.

 — Дуже цікаво подивитися, хто переможе. Сила волі проти Процесів, Надто Складних для Пояснення.

Минали хвилини: одна, дві, три, чотири, п’ять. Гарун лежав горілиць на спині Алежа-Одуда, забувши про час, забувши про все, окрім свого бажання. Чупвали, що нишпорили в джунглях водоростей, здогадалися, що шукають не в тому місці, й верталися до Корабля Пітьми. Їхні «темнарики» краяли сутінки променями пітьми. Лишень випадково жоден з променів не натрапив на Алежа-Одуда. А хвилини минали: шість, сім, вісім, дев’ять, десять.

Минуло одинадцять хвилин.

Гарун далі лежав горілиць із міцно заплющеними очима, зосереджений лишень на своєму бажанні.

Тут його вихопив чорний промінь одного з чупвалів. Уся чупвальська братія аж зашкварчала над водою. На своїх темних морських кониках вони мчали до Алежа-Одуда так швидко, як тільки могли.

А тоді зі страшним здриганням і трясінням бажання Гаруна Халіфи таки збулося.

Місяць Кагані повертався, до того ж, швидко тому що Гарун наголошував, загадуючи своє бажання, що не можна гаяти жодної хвилини. Сонце сходило з великою швидкістю, піднімалося, піднімалося, аж поки не досягло зеніту і не зупинилося у них над головами.

Якби Гарун був у цей час у Ґуп-Сіті, то міг би одержати неабияке задоволення від переполоху Яйцеголових з Будинку ПНСП. Величезні суперкомп’ютери й гігантські гіроскопи, що стежили за рухом Місяця, аби забезпечувати Вічний День, Вічну Темряву й Смугу Сутінків між ними, просто збожеволіли й нарешті розкололися навпіл. «Хай би хто це зробив, — доповідали Моржу спантеличені Яйцеголові, — він володіє силою поза межами нашого уявлення, вже не кажучи про контроль над ним».

Проте Гарун був не в Ґуп-Сіті, де всі городяни повибігали з роззявленими ротами на вулиці, як тільки над містом вперше за їхнє життя опустилася ніч і в небі засяяли зорі Чумацького Шляху. Ні, Гарун був на спині Алежа-Одуда й, розплющивши очі, побачив, що води Океану й Корабель Пітьми залиті яскравим світлом.

 — Бачиш? — вигукнув він. — Я таки зумів! Мені таки вдалося!

 — Жодної хвилини не сумнівався в тобі, — відповів Алеж-Одуд, не роззявляючи дзьоба. — Повернути місяць за допомогою сили волі? Ну, пане, жодних проблем.

Навколо них відбувалися дивні речі. Чупвали, що чимдуж гнали своїх темних морських коників, почали верещати й шипіти, як тільки сонце кинуло на них свої перші промені. А тоді обриси і чупвалів, і їхніх коників почали розпливатися і немов би та нути… стікати в отруєний смертельною кислотою Океан, перетворюючись у звичайні тіні, а тоді з шипінням і геть зникли…

 — Дивіться, — зарепетував Гарун, — дивіться, що робиться з кораблем!

Сонячне світло знешкоджувало чорну магію Культмайстра Хаттам-Шуда. Під сонячним промінням тіні розпливалися, а сам величезний корабель почав втрачати свої обриси, танути, як залишена на осонні гора морозива.

 — Якщобе! Малі! — закричав Гарун і, незважаючи на застереження Алежа-Одуда, помчав угору по сходах (які щохвилини ставали м’якішими) на палубу.

Поки він дістався нагору, палуба зробилася дуже липкою, і Гарунові здавалося, ніби він іде по теплій смолі чи навіть клею. Чупвальскі солдати пронизливо кричали й мов божевільні бігали, на Гарунових очах розчиняючись і перетворюючись у калюжі тіней, а тоді геть зникали, бо як тільки сонячне світло знешкодило магію Хаттам-Шуда, то вони, оскільки були тінями, не могли існувати без своїх господарів. Культмайстра, а точніше, його тіні ніде не було видно.

З казанів на палубі випаровувалася отрута, а самі казани м’якшали й танули, як чорне масло. Навіть велетенський кран, до якого ланцюгом була прикута Затичка, нахилився і поволі роз’їжджався під ненависним йому сонячним світлом.

Над двома казанами висіли Джин Води й Плавучий Городник. Підвісили їх за пояс на мотузках, розтягнутих між кранами, що стояли обабіч казанів з отрутою. Як тільки Гарун побачив їх, мотузки тріснули (вони також були скручені з тіней) — і Якщоб з Малі гепнулися в казани. Гарун лишень зойкнув від жаху.

Але на ту пору сонце вже висушило отруту в казанах, і Гарун побачив, як Малі, а потім і Якщоб голіруч зробили в них проломи, достатньо великі, аби вибратися звідти. Казани, як і палуба, уже встигли перетворитися на щось, схоже за щільністю на сир.

 — Вшиваймося! — закричав Гарун. По липких тягучих сходах всі троє збігли донизу. Якщоб з Гаруном стрибнули на спину Алежа-Одуда, а Малі шубовснув у воду біля них.

 — Місія виконана, — радісно вигукнув Гарун. — Одуде, повний вперед!