Читати книгу - "Водяничок"

мандрував по ставку сам. Цілісінький день, з ранку до вечора, він був у дорозі. Незабаром він уже знав на ім’я всіх риб, равликів і черепашок. Зустрівши коропа Ципрінуса, малий завжди міг прокататися в нього на спині. З пліточками Водяничок грався у квача, жаб смикав за довгі ноги. Іноді, спіймавши кілька тритонів, він кидав їх у свій червоний ковпачок і дивився, як кумедно вони там борюкаються.

Щодня він обстежував новий куточок ставка в пошуках нових знайомих. Отак він підплив одного разу до печери, де мешкав багатоокий звір.

Печера була темна й похмура. Спершу Водяничок подумав, що багатоокий звір — це величезний блідий черв’як. Але потім побачив у нього на спині плавці й зрозумів, що то рибина. Довга рибина, у якої по боках рядочками йшли круглі очі.

— Чого ти так дивишся на мене? — спитала багатоока рибина у Водяничка. — Чи не знаєш, що я Мінога — рибина-дев’ятиочка? Я тобі подобаюсь?

«Ти гидка! Я тебе боюся!» — хотів був гукнути Водяничок, але натомість сказав:

— То тебе звати Мінога?

— Я знаю, ти мені заздриш! — сказала Мінога, — Признайся!

— Заздрю тобі? — страшенно здивувався Водяничок. — Чого це раптом?

— Ти заздриш, бо в мене багато очей, а в тебе тільки двоє, як я бачу! — Мінога підлізла до хлопчика. — Тільки двоє очей! Як мало!

— З мене досить двох, — сказав Водяничок. — Більше мені й не треба!

— Коли б же так і було! — мовила Мінога. — Та що це? Ти вже пливеш собі? Чому так швидко? Залишайся!

— Ні, я поспішаю, — квапливо сказав Водяничок і попрощався. Аби тільки мерщій з цієї печери! Досить з нього тих дев’ятиоких поглядів. Мерщій додому!

— Я б залюбки віддала тобі зо двоє моїх очей! — єхидно крикнула йому навздогін Мінога. — Тим паче, що, крім двох справжніх, решта незрячі. Навіщо вони мені? Я можу їх подарувати! Чуєш? По-да-ру-ва-ти!

Водяничок нічого не відповів, він плив, затуливши руками вуха. Мерщій додому! Забути цю багатооку рибину! Але вона ніяк не йшла йому з думки, і від цього ставало моторошно…

Тієї ночі наснилося, що багатоока Мінога припливла до нього в спальню. Водяничок зі страху не міг ні крикнути, ні поворухнутися. Він просто закам’янів, став непорушний, як бильце ліжка, і багатоока рибина могла зробити з ним усе, що заманеться.

Він почув, як вона прошепотіла: «Ось тобі кілька сліпих очей, мені вони не потрібні! Сюди одне, і сюди, й сюди…»

І він відчув, як страшна рибина стала чіпляти йому свої сліпі очі: одне — на лоба, двоє — на щоки, одне — на підборіддя.

«А куди ще? A-а, ще на ніс, голубе! Та-ак, поглянь на себе в дзеркало! Ну й гарний же ти! Майже як справжня Мінога!»

— Ні! — закричав Водяничок. — Забери ці очі! Забери з мого обличчя очі, чуєш, ти! Я знову можу рухатись, я можу…

— Синочку, що це з тобою? — злякано спитав батько, схилившись над ліжечком сина. — Ти так кричиш, наче тебе ріжуть! Щось страшне приснилося?

— Ой, страшнюче! — простогнав Водяничок. — Жахливе! Нібито я маю стати Міногою!

— Міногою? — здивувався батько.

Він попросив Водяничка, щоб той розказав йому про все докладно. А тоді погладив малого по голові.

— Знаєш що? — запропонував він. — Мені здається, йди-но ти досипати ночі до мене в ліжко. А мамі ми про цю багатооку рибину нічого не будемо розповідати і про твій страшний сон теж. Бо мама знову скаже: мовляв, ти ще замалий плавати в ставку без дорослих.

І ПЕРЕТИНОК У НИХ ТАКОЖ НЕМАЄ

А дні минали та й минали. І сонце світило над ставком щодень трошечки довше, а Водяничок щодень ставав трошечки старший.

Якось уранці батько сказав йому:

— Ходімо, синку, попливемо до берега. Настав для тебе час висунути свого носа з води.

Вони попливли до берега, і Водяничок уперше зроду висунув з води голову. Але відразу ж і пірнав.

— Чого це ти? — спитав батько.

Водяничок тер кулачками очі.

— Мене сліпить. Там, нагорі, завжди так ясно? — спитав він.

— Коли сонце світить, то завжди ясно, — відповів Водяник, — Але ти до цього звикнеш. Примружуйся, коли виринаєш, і все буде гаразд. А ще краще, дивись крізь пальці, ось так…

І він показав Водяничкові, як треба це зробити.

Вони виринули вдруге.

Водяничок мружився і обережно позирав крізь рожеві перетинки між пальчиками. Досі він знав лише золотисто-зелений присмерк млинового ставка. Яскраве сонячне світло сліпило його. Але поволі-поволеньки його очі звикли до сонця, і він з цікавістю став розглядати довкола.

— Погляньте-но, тату, які веселі рибинки! — гукнув він.

— Це не рибинки, — відповів батько. — Це дві бабки.

— Але ж вони плавають! — сказав Водяничок.

— Ні, — мовив батько. — Вони літають. Це щось трохи інше. Тут, нагорі, багато що не так, як у нас.

— Головне — тут вода зовсім інша! — з виглядом знавця сказав Водяничок, — Хіба ви не бачите, що тут вода не така? Ясніша, і