Читати книгу - "Русалонька із 7-В та загублений у часі"

— Якби ж то! — скрушно всміхнувся хлопець. — Уяви собі: нас залили першого ж дня, щойно в’їхали! Одна втіха: батьки все одно хотіли плитку міняти й нові шпалери поклеїти. Отож не дуже шкодували. А в усьому іншому — мали клопіт!..

Софійка була приголомшена почутим. Ні, чогось такого й сподівалась, але ж, справді, як усе збіглося! Зрештою, вона й ставиться до новенького так само, як до Завтрашнього. Ніби відчуває: вони — дві половинки однієї й тієї ж людини. Хорошої людини. Милої, приємної, майже ідеальної.

Може, Софійка навіть трошки закохалась. Втім, у кого? У Дмитра? В Казимира? І як же тоді пояснити почуття до Вадима?.. Зовсім заплуталась!

Та важливо, що скоро вона розплутає інший, складніший, вузол. Тепер-бо підтвердити ще кілька деталей — і починати велике переселення.

Мама попросила забрати Ростика від баби Валі.

— Яке золоте дитя! — сокорила та. — Сиділа би з ним день і ніч! Ви, Софійко, як хочете, можете приносити його навіть на вихідні! Минулої неділі так за ним скучила!

— Еге, він теж хотів із нами подивитись на Леськовичівський замок! — пригорнула до себе малого.

— Леськовичівський замок? — зацікавилась баба. — І як він тепер?

— Гарний! А ви теж його бачили? — зраділа Софійка.

— О, вже давненько! Моя двоюрідна бабця були… господинею в тому замку!

— Господинею? — Софійку наче струмом пронизало. — Стривайте, не могла ж вона бути Марією?!

— Марією? Ні, не Марією, це точно!

— А як звалась?

— Ох, дитино, — заохкала й зашкандибала сусідка. — Хіба я вже згадаю? Давно то було! Здається… якось на «Г»…

— Гонората? — аж підскочила від несподіванки.

— О, так-так! Гонората! Що гонорові були бабця, то гонорові!

— То ви вже — онука Гоноратиного сина, чи, може, доньки? — вирішила перевірити сусідку, знаючи, що Гонората дітей не мала.

— Ні, дитино, не було в бабці ні дітей, ні чоловіка! Самотою звікувала, як я! Мій родовід пішов уже від її старшої сестри!

Справді, Казимир згадував якось, що в Гонорати була ще старша сестра по матері (Тадеушів батько одружився на жінці з дитиною)! Та сестра, на заздрість Гонораті, рано вийшла заміж і виїхала кудись далеко.

— Такі-то, дитино, справи! Ой, сюсі-пусі, ти мій малесенький! — Баба Валя цьомнула свого коханого Фантика. Мама зомліла б від такої негігієнічної сценки!..

— Це ж і Фантиком його назвала, бо почула таке ім’я від свого дідуся, — пояснила баба. — Він казав, що кіт Фантик був у тієї, як її, Гонорати!

— Бабусю, а що ви ще пам’ятаєте про неї?

— Ой, нічого, дитинко, зовсім нічого! — Баба Валя широко розчинила перед Софійкою двері в коридор. — Ну, бувай здорова! Гляди малого, передавай привіт мамі!

Щойно провела після уроку Сашкову сестру. Відколи Сашко засоромився пускати Софійку в свої нетрища, Любка ходить на заняття до Софійки.

Ну вона й балакуча! Спочатку була тиха й скромна, а тепер не переслухаєш! Вже й не ясно, хто більше балакав: учителька чи учениця. І про те, як вона полюбила читання після Софійчиних уроків, і про те, що з нею хотіли ув’язатися Надька й Вірка, та Сашко не пустив. І про те, як після Софійчиних відвідин Сашко, як ніколи раніше, сварився на сестер за нібито бруд і павутиння, а потім сам узявся прибирати. Навіть про те, що у потайній кишені Сашкового ранця («Тільки ти ж не кажи йому, бо повбиває нас усіх трьох! Він же думає, що ніхто про це не знає!») вклеєне Софійчине фото.

І що з тим Сашком робити?.. І де він дістав світлину? Ото ще влізливе! Ото проноза! Врешті-решт, це порушення права на особисте життя! Адже хіба почуватимешся комфортно, коли, може, якраз у цю мить на тебе хтось витріщається?!

Ну й перепаде ж йому від неї на горіхи!.. Ой, Любка ж просила мовчати! Справді, ще повбиває своїх нещасних сестер: від того Сашка чого завгодно можна чекати. Софійка б і сама не знати що зробила, якби раптом хтось викрив і розпатякав про Вадимову світлину в її косметичці!

— Доню, тобі лист. Мабуть, від леськовичівської подружки! — Мама внесла до кімнати великого конверта.

Боже, Софійка так рідко отримує листи! Люба Ві-ку-ку!!! Ого, скільки всього! Малюнки… Від Павлика? Намалював її, Софійку! Ще й такою гарною! З розпущеним волоссям, у вінку з водяних лілей!.. Досі вдячний за подаровану колись квітку!..

Софійчині щоки аж запалали від такого несподіваного дару. Це вам не які-небудь світлини у потайній кишені ранця!..

А це що? Карикатури? Чи Павлик утратив майстерність? Якісь невмілі замальовки кульковою ручкою! Ось лялька стоїть на якихось кривих гостряках, мовби на крокодилячих