Читати книгу - "Подих диявола."

Потім почалася вистава. Важко було сказати, що Оскар зрозумів усе, що побачив, але це не так уже й важливо. Очевидно, йшлося про якусь любовну історію, у якій також брали участь кілька богів і казкових істот. Були там і леви, і відьми, і маги, і, природно, прекрасна принцеса, за яку всі боролися.

Урешті-решт, як пояснив Дималь, справа так нічим і не закінчилася. Тенгери вірять, що ні добро, ні зло перемогти не можуть. У людському житті й те, й інше існує одночасно.

Оскар приєднався до оплесків, які тривали кілька хвилин. Актори, танцюристи й музиканти вийшли на уклін.

— Браво! — кричала Шарлота, що сиділа поруч. У світлі смолоскипів її шкіра сяяла, немов золото.— Чудова вистава, правда? А ці костюми й маски... Я в захваті!

— Фантастика,— погодився Оскар.— Те, що потрібно, щоб відволіктися наприкінці дня від стомлюючих думок.

Він іще не отямився після прогулянки в ущелину. І це серед білого дня. А якби це була пізня ніч? Про те, що завтра вони знову туди повернуться, юнак намагався й не думати. Якби в нього був вибір, він би ще кілька днів провів у селі, а вже потім вирушив на розвідку. Але батько був рішучо налаштований знайти вхід. Схоже, ніщо не зможе змінити його плани. Зовсім недавно вони разом готували спорядження. Мотузки, лампи, альпіністські гаки, продовольство. Таке враження, що вони збираються провести внизу кілька днів.

Шарлота взяла його під руку й поклала голову на плече. На серці в Оскара потеплішало.

Краєм ока він помітив реакцію Лєни. Очі в неї стали холодними, хоча в душі вона, напевно, вся кипіла. Дівчина відвернулася й почала щось креслити на піску паличкою.

— Не звертай на неї уваги,— прошепотіла Шарлота.— Дай їй час, і вона прийде до тями.

Але Оскар у цьому сумнівався. Він досить добре знав Лєну, щоб розуміти, що так швидко вона не здасться. Немов показуючи, що він їй не потрібний, дівчина повернулася до принца й завела з ним розмову. Вона вміла швидко змінювати стратегію. Оскар не стримав усмішки. Лєна була майстринею на всілякі несподіванки.

— А де, власне, Лілієнкрон? — запитав він, обводячи поглядом присутніх.

— І гадки не маю. Напевно, вирішив лягти спати раніше. У нього щось зі шлунком, якщо я правильно пам’ятаю.

— Сьогодні він виглядав якось інакше,— зауважив юнак.

— Що ти маєш на увазі?

— Не можу сказати точно. Я помітив це, коли ми були внизу. Мені здалося, що йому схотілося швидше забратися звідти. Хоча раніше він увесь час квапився туди потрапити.

— Тебе це дивує? Все ж таки минулого разу він зіштовхнувся з тією істотою. Можливо, йому просто пригадалося, як усе відбувалося насправді.

— Мабуть, так,— відповів Оскар, хоча зовсім не був у цьому впевнений.

Не схоже було, що вчений злякався, просто замкнувся у собі. Неначе не хотів, щоб вони ступили на ці дивні сходи раніше за нього.

Але продовжити міркування він не зміг, тому що цієї миті до них підійшов Гумбольдт.

— Облиште романтику. Настав час спати. Завтра в нас має бути важкий день, потрібно рано вийти. Я хочу, щоб усі добре виспалися. Ходімо.

Шарлота почервоніла. Обличчя Оскара теж залила фарба. Перш ніж зникнути в хатині, дівчина обернулася й іще раз йому посміхнулася.

Оскар лягав у постіль, охоплений приємним відчуттям. Він був упевнений, що від хвилювання не зможе й очей стулити. Проте ледь доторкнувся щокою до подушки, відразу провалився в глибокий сон.

Страшний крик вирвав його зі сну. Потім іще один. І ще. Гумбольдт, який спав поруч, потер очі.

— Що, чорт забирай, там відбувається?

— Неначе хтось у страшній паніці,— пробурмотів Оскар.— Один? Схоже, що троє, як мінімум!

— Напевно, нам треба сходити подивитися.

За вікном пробігли люди зі смолоскипами.

Миттєво обоє підхопилися. Оскар сунув ноги в черевики й кинувся на вулицю. Все село було у хвилюванні. Налякані люди з криками металися від однієї хатини до іншої, забирали дітей у безпечне місце й тягли відра. На краю села, в одній зі стаєнь вірував вогонь. Виривалися язики полум’я, у повітрі пахло димом. Біля хатини жінок він побачив Шарлоту, Лєну й Елізу.

— У чому справа? — гукнула їм Шарлота.— Чому

почалася пожежа?

— Не знаю,— відповів Гумбольдт.— Мабуть, щось трапилося.

Цієї миті вони побачили Судаха. Староста прибув у супроводі групи чоловіків, які тримали смолоскипи й вила. Від його грізного виразу обличчя Оскар похолов.

— Назад у домівки! — кричав він.— На вулиці залишатися надто небезпечно!

— Що трапилося?

— На нас напали!

— Що? Хто?

Раптом між будинками в іншому кінці села метнулася величезна сіра тінь. Оскар не зміг добре роздивитися, що це було, помітив тільки, що істота мала дивну манеру пересуватися. Вона бігла, спираючись на руки й тягнучи за собою ноги.

— Там! — крикнув він.— Там щось є. І ще один, бачите? — він махнув ліворуч.

— Бачу,— відповів Гумбольдт.

Судах подав чоловікам знак розділитися.

— Назад у домівки! — крикнув він мандрівникам.— І замкніть двері.

Оскар застиг від жаху. Те, що він побачив, не було людиною. Але твариною воно теж не було.

— Ми допоможемо вам,— заявив Гумбольдт.— У нас є зброя, ми вміємо боротися.

— Зброя не допоможе. Кажу вам, ховайтеся.

— Чому? Чого ви так боїтеся?

— Це кам’яні.