Читати книгу - "Співробітник ЧК"

… Тільки завівши арештованого в освітлений вестибюль ЧК, Олексій, нарешті, розглядів його. Це був веснянкуватий блондин років тридцяти, в цивільному одязі і у форменому кашкеті з технічним значком на оксамитовому околиші, які носили студенти й службовці будівельних відомств. Давно неголений, блідий до того, що на скронях і на горбочку тонкого довгого носа проступала синява, він злякано моргав водянистими очима. Дивлячись на нього, не вірилося, що це той самий шпигун, який з дивовижною спритністю і нахабністю під боком у ЧК подавав сигнали білим і через якого загинула плавуча батарея на Кошовій…

Величко й Курлін поїхали на Сухарне з оперативною групою.

Брокман був у своєму кабінеті, але до нього Олексія не пустив завжди скудовчений і галасливий шофер і ординарець голови Мишка Ганикін. Він лежав горілиць на широкій лаві, яка загороджувала двері в кабінет, і спав, накривши обличчя шкіряним шоферським кашкетом. Розбуджений Олексієм, він рішуче заявив, що до голови не пустить навіть самого члена реввійськради, що Брокман теж не залізний і треба дати людині виспатись хоч один раз. Те, що Олексій привів спійманого шпигуна, не справило на нього ніякого враження.

— Мало що! — заявив він. — Не скисне твій шпигун до ранку. Здай його Нікішину під розписку.

Після цього він ліг, накрився кашкетом і вже більше не озивався на докори Олексія.

Олексій відвів затриманого до коменданта, а сам побіг на річковий базар шукати Воронька.

На ґанку він зіткнувся із захеканим і схвильованим Федею Фоміним: другий шпигун утік від нього…

Сигнальника допитували наступного ранку.

Сподіваючись купити собі життя, він виказував усе, що знав, і, як згодом з'ясувалося, говорив загалом правду. Однак знав він, на жаль, мало…

… Його звали Владислав Солових. Він був телеграфістом з Олешок. Там у власному будиночку і тепер проживали його старша сестра з чоловіком. Жили Солових тихо, скромно, в політику не втручалися. Шуміли під Олешками революційні бурі, хвилі громадянської війни приносили в містечко то одну владу, то іншу і так само легко несли їх геть. А життя Владислава Солових минало спокійно, наскільки це було можливо в ті часи.

Ніяких таких особливих переконань, заради яких варто було б рискувати собою, він не мав. Найбільш на світі він вірив у те, що під лежачий камінь вода не тече. Аби тільки швидше вгамувалася вся ця буря, а там, що б не було, він не пропаде! Чекаючи цього благословенного часу, він стукав ключем свого апарата і для білих, і для червоних, і для зелених. Хто б не захоплював Олешки, телеграфіст потрібний був усім. І життя його нагадувало безперервну телеграфну стрічку, незмінно байдужу до того, що означають її крапки й тире.

Цілком імовірно, що він. дочекався б, кінець кінцем, мирного часу, якби не доля…

Згубило його почуття біліші давнє, ніж обережність: Солових закохався. І, як це часто трапляється, обраницею його спокійного і розсудливого серця виявилась особа темпераментна, запальна і сповнена найромантичніших мрій. Її захоплювала ідея монархії, яку пишномовно ще називали «білою ідеєю». Обраниця відразу ж оголосила Солових, що не мислить покохати людину, нездатну до подвигів заради цієї великої мети…

Проте телеграфіст подобався їй. Вона говорила, що колір його волосся свідчить про належність до північної раси, яка створила вікінгів. І хоч Солових не знав, хто такі вікінги, він, проте, виявив у себе в душі, так би мовити, потяг до героїчного.

Була ще одна обставина, яка також сприяла пробудженню в ньому героїчних настроїв: три суперники в особі бравих врангелівських офіцерів. Солових мимоволі почував себе в їх присутності нікчемним, цивільним шпаком, особливо коли офіцери розповідали про бої з «червонолапотною сволотою за велику неділиму Росію». Знітивши серце, він спостерігав, з якими палаючими очима слухає офіцерів предмет його зітхань… У такі хвилини він готовий був на все… І от якось один з офіцерів, — він працював у контррозвідці, мав чин поручика, прізвище його було Кароєв, — сказав, що Солових при бажанні міг би зробити білій армії неоціниму послугу. Адже азбуку Морзе, незрівнянним знавцем якої він є, можна передавати на велику відстань не тільки за допомогою телеграфного ключа, але й звичайного ліхтаря. Якщо Солових справді хоче послужити батьківщині, то він, Кароєв, знає, як це здійснити.

Усі присутні виявили великий інтерес до пропозиції контррозвідника, і закоханому телеграфістові не лишалося нічого іншого, як зробити те саме.

Поручик запропонував таке. Солових таємно переправлять на правий берег, у Херсон. Там його зустрінуть вірні люди. Завдання Солових полягатиме в тому, щоб ночами, в умовлений час, передавати світловою морзянкою все, що повідомлять йому ті люди. А тут, на лівому березі, знайдеться людина, яка прийме сигнали… Солових ні про що не доведеться турбуватись. Про все подумають ті, до кого він поїде. Вони приготують для нього безпечний притулок і самі добиратимуть місця для сигналізації, його справа миготіти ліхтариком. От і все. Тільки миготіти! Триватиме це чотири-п'ять днів, не більше. Потім його переправлять назад…

Якби ця розмова відбулася в інший час і в іншому місці, все, звичайно, було б інакше. Солових, напевне, знайшов би серйозні причини для того, щоб не прийняти приємну пропозицію контррозвідника: стан здоров'я в нього поганий, та й тут він потрібний, на своєму відповідальному посту…

Але зараз навколо сиділи відважні офіцери, що я рівного прийняли його, простого телеграфіста, в своє коло і навіть погодилися терпіти в ньому суперника. А в погляді його дами було стільки віри в нього, далекого нащадка вікінгів, і стільки томливої, солодкої обіцянки, що в Солових не повернувся язик сказати «ні»…

Прямо з вечірки поручик Кароєв повів Солових у контррозвідку, де з ним розмовляли