Читати книгу - "Язиката Хвеська"

… Ось уся компанія сидить у актовому залі мерії, де розташувався весь керівний апарат. Чортів завів звітну промову хвилин на сорок, із якої Бойко запам'ятав лише чільну фразу: «…плануємо залучити в наше місто тих інвесторів, у тому числі — з-за кордону, які зрозуміють перспективи, що відкриває тут перед ними ця наша, як той казав, терра інкогніта разом із табулою расою, бо відносно недалеке географічне розташування від столиці…»

… Ось уся компанія піднялася в приймальню мера, де на секретарчиному столі, забравши з нього комп'ютерний монітор і телефонний апарат, розклали по тарілочках бутерброди з ікрою, порізану ковбасу, сир, цукерки, а в центрі столу щільно поставили чаки з коньяком….

… Ось у актовому залі ліцею номер один гості розсілися в першому ряду поруч із мером, а на сцені дівчатка в українському народному вбранні водять хоровод і співають народних пісень. Потім одна з них, та сама, яка підносила хліб-сіль біля мерії, заспівала арію Наталки з опери Івана Котляревського «Наталка Полтавка». Поруч із мером сиділа його дружина, директор цього ліцею, яка здалася старшому за колег Кості Бабкіну схожою на парторга часів розквіту брежнєвського застою. Жінка гордо дивилася то на своїх вихованиць, то на чоловіка. Сам же мер задоволено кивав у такт співу. Коли все закінчилося, завіса закрилася, аби потім під оплески знову роз'їхатися. Дівчатка за цей час уже звідкись взяли квіти, по невидимому сигналу збігли вниз і подарували по букету всім, хто сидів у першому ряду. Дружина мера після того піднялася на сцену і закликала:

— А тепер давайте подякуємо нашим талановитим дівчаткам і їхній виховательці, керівнику студії духовного розвитку Чортів Оксані Іллівні!

І цю мить Максим добре запам'ятав, адже саме тоді він, як і всі інші гості, вперше побачив її. Бо на сцену під чемні оплески випливла натуральна білявка з великими грудьми, проте на цьому чесноти закінчилися. В неї був задовгий ніс, криві ноги вгадувалися навіть під довгою спідницею. Одне око помітно косило. А коли жінка, якій з однаковим успіхом можна було дати як двадцять п'ять, так і тридцять п'ять років, заговорила, дякуючи у відповідь, всі почули — вона, до всього іншого, гаркавить та шепелявить.

— Родичка? — тихо запитав Максим у Колі.

— Дочка, — так само тихо відповів Зубок. — Проблема мера номер раз. Оксану Іллівну заміж ніхто не бере, навіть при тому, що тато — цілий мер.

— Ти ж наче поки холостяк у нас, — нагадав Максим. — Давай, вперед, усі проблеми вирішиш, для чого тобі тоді інвестор…

— Я стільки не вип'ю, ти що, — віджартувався Коля фразою зі старого анекдота.

… Потім — бутерброди під коньяк у кабінеті директорки ліцею…

… Наступний фрагмент — актовий зал школи номер два. Там дівчата в бальних сукнях плавали у вальсі з хлопцями в смокінгах. Гості так само сиділи в першому ряду, але тепер біля мера сиділа не рідна жінка, а рідна сестра — директорка школи. Зубок мимохідь пояснив Бойку, що бальні танці в цій школі — головна фішка. Вже третій рік міцеві танцюристи вважаються першими в області на різних конкурсах. І, наголосив Коля з якимось особливим нажимом, колектив на чолі з директором школи дуже хоче показати себе за кордоном.

Наприклад, у Америці.

Після цих слів Максимові стало недобре. І цей стан посилився, коли він помітив, з яким задоволенням Марсель дивиться на бальні танці. І з якою не менш помітною втіхою мер міста та його сестра дивляться на задоволеного бальними танцями місцевих школярів сина американського мільйонера…

…Ось обід, накритий у їдальні школи номер два. Всі сидять за зсунутими і накритими скатертиною столами, тепер пляшки коньяку перемішані з горілчаними…

… Ось — вечір у міському парку. Вся компанія вже впевнено перебуває в середній стадії алкогольного сп'яніння. Так і невідомо, хто запропонував гостям поїхати сюди і покласти всі подаровані протягом дня квіти до пам'ятника Тарасу Шевченку, але ініціатива була дружно підхоплена. Тут же, біля пам'ятника, швиденько випили ще по одній. Цей момент Максим закарбував, бо саме тоді вдруге побачив її — Оксана Чортів, донька міського голови, впевнено обнімала за талію Марселя, сина американського мільйонера, і охоче фотографувалася з ним як на колективних знімках, так і в індивідуальному порядку. Той не особливо заперечував, обіймаючи грудасту білявку за плечі…

— Це, як той казав, наш голоний спонсор! — нетверезо заявив міський голова, обнімаючи за плечі товстого дядька, якому краватка пасувала ще менше, ніж самому Чортіву.

Все це відбувалося пізно ввечері в невеличкому приміському ресторанчику «Тин», який дійсно був огороджений по периметру справжнісіньким тином. Тут Максим оговтався остаточно, і тепер перестав фіксувати довколишній світ фрагментарно, зосередившись нарешті на цілісному сприйнятті довкілля. До речі, саме в цей момент Зубок повідомив: ресторан «Тин» знаходиться на приватній території, і коли поважні гості заходять сюди, а господар більше нікого не чекає, крізь тин пропускається електричний струм.

— Тату, тепер уже так не кажуть, — делікатно поправила батька Оксана.

— О! Ну, доцю, вже звиняй, забув! Значить, нехай це буде не наш головний спонсор, а меценат нашого ліцею! — він дал обіймав товстуна. — Широкої души людина! Василь Макуха, головний тут у нас по різним залізобетонним конструкціям. У нього все таке міцне, хе-хе, як залізо і бетон!

При цих словах Чортів стиснув руку в кулак, демонструючи, наскільки в бізнесмена Макухи все міцне.

— А це, значить, Марсель у нас… Колега твій, Васю, американський бізнесмен…

— Це батько в нього…, — спробував пояснити Боженко.

— Ну чого ти, Грицько, перебиваєш оце старших! — перервав його мер. — Знаєш, як той казав: який батько, такий син! Батько, значить, мільйонер, ну і син, значить, такий… Мовчи мені!

Відпустивши Макуху, міський голова тут же обійняв іншого чоловіка. Цей не був товстуном, у нього просто випирало пузце на фоні загалом міцненької козацької статури.

— А це в нас, значить, міністр оборони! Отак! Знайомся, Марсель, це наш воєнком, воєнний комісар! Цілий полковник, як той казав! Аніфанов Микола Микитович, а це ось…

Поки відбувалося чергове представлення сина американського мільонера місцевій еліті, Максим стривожено прошепотів до Миколи:

— Ми не того? Не переграємо?

— Спокійно, селяни…, — стан сп'яніння додав Зубкові куражу. — Бачиш, у людей свято. До них політики і американці приїхали. Оно, Боженко цвіте і пахне, бо всі бачать, які в нього друзі в Києві і Америці!

Справді, Боженко виглядав абсолютно щасливим. Він ходив за мером, наче прив'язаний, і постійно крутився під