Читати книгу - "Янкі з Коннектікуту при дворі Короля Артура, Марк Твен"

Якби не я, він так і не вийшов би на волю. Фея Моргана ненавиділа його всім серцем і ніколи б його не помилувала. А проте злочин свій він учинив скоріше з необачності, аніж з лихим заміром. Він сказав, що в неї руде волосся. Волосся в неї і справді руде; але висловлюватися так було не варто. Коли руді люди обіймають високе становище в суспільстві, їхнє волосся слід називати каштановим.

Подумати тільки: про п’ятеро з-поміж цих сорока сімох в’язнів ніхто вже не знав, ні як їх звуть, ні за який злочин й коли вони опинилися в тюрмі! Це були жінка і четверо чоловіків - усі згорблені, зморщені, старі, із згаслим розумом. Вони й самі давно забули всі ці подробиці - в усякому разі, нічого певного про себе сказати не могли й тільки робили невиразні припущення, щоразу інші. При в’язниці служили священики, обов’язком яких було щодня молитися разом із в’язнями, нагадувати їм, що Господь помістив їх сюди з якоюсь тільки йому відомою мудрою метою і що він полюбляє в людях низького походження терплячість, смирення і покору гнобителям. Зміняючись, священики переказували один одному якісь туманні легенди про ту п’ятірку людських руїн. Легенди вберегли дуже мало фактичного матеріалу - власне, лише приблизні свідчення про те, як довго вони просиділи, але - жодних фактів про злочини чи імена. Згідно з цими приблизними свідченнями, ні один з п’ятьох не бачив денного світла щонайменше тридцять п’ять років; але скільки вони скніли під землею до того, встановити було неможливо. Король і королева знали тільки, що дістали цих нещасних разом із троном у спадщину від попередньої фірми. А що справи разом із в’язнями передані не були, то спадкоємці не визнали за ними жодної вартості й не виявили до них будь-якого інтересу.

- Тоді чому ж ви не відпустили їх на волю? - спитав я в королеви.

Це запитання заскочило її зненацька. Чому? Хтозна! Просто така можливість не спадала їй на думку! Так, сама про те не здогадуючись, вона передбачила історію майбутніх в’язнів замку Іф. Тепер мені було ясно, що за традиціями, на яких вона була вихована, «успадковані» в’язні теж ставали її власністю - звичайнісінькою власністю. А коли нам дістається у спадок майно, ми не збираємося позбутись його, навіть якщо воно не має для нас ніякої вартості.

Коли я вивів цю колекцію людських кажанів на свіже повітря, на яскраве надвечірнє сонце - попередньо зав’язавши їм очі, щоб вони не посліпли,- то було на що подивитися! Кістяки, привиди, страховиська, опудала - ось вам найзаконніші діти монархії з ласки божої й панівної церкви.

- От би сфотографувати їх зараз! - вихопилося в мене.

Вам, певно, доводилося зустрічати людей, які ніколи не признаються, що їм невідоме значення якогось звучного нового слова. І чим темніші вони, тим більше стараються приховати своє неуцтво. Королева належала саме до таких і через те раз у раз попадала на слизьке. Почувши мої слова, вона завагалася на мить, а тоді обличчя її раптом проясніло, і вона заявила, що виконає моє прохання.

«Ти? - здивовано подумав я.- Та що ти тямиш у фотографії?» Але подив мій тривав недовго. Вона вже прямувала до натовпу звільнених із сокирою в руках!

Так, що й казати, ця фея Моргана була химерна жінка. Багатьох оригіналок бачив я на своїм віку, але вона переплюнула всіх! І який характерний для неї був саме цей випадок! На фотографії вона зналася не більше, ніж кобила, але вирішила, що в будь-якому разі не припуститься великої помилки, якщо постинає сокирою кілька голів.

На другий день, раннього ясного ранку ми з Сенді знову вирушили в дорогу. Як хороше було на повні груди вдихати свіже, росяне, запашне, благословенне лісове повітря після того нестерпного смердючого гнізда стерв’ятників, де ми протягом двох діб задихалися душею й тілом! Звичайно, задихався тільки я, бо Сенді, яка змалку звикла до великосвітського життя, почувалася в тому замку мов риба в воді.

Сердешна дівчина! Язичок їй аж судомило від виснажливої бездіяльності, і я передчував, що наслідки цього вимушеного відпочинку окошаться на мені. Я не помилився; але вона так самовіддано підтримувала й виручала мене в замку своєю безмежною дурістю, кориснішою, до речі, за найвищу мудрість, що я вирішив дозволити їй знову запустити свою тріскачку, вона цього заслужила. І в мене навіть не потьмарилося в очах, коли вона почала:

- А тепер повернімося до сера Маргауса, який подався на південь з дівою, котрій було тридцять літ…

- Гадаєш, тобі вдасться трохи наздогнати наших ковбоїв, Сенді?

- Атож, достойний мілорде.

- Ну, що ж, уперед! Я постараюся не перебивати тебе, коли це буде в моїх силах. Починай спочатку, жени з копита вскач, а я тим часом наб’ю люльку й слухатиму тебе уважно.

- А тепер повернімося до сера Маргауса, який подався на південь з дівою, котрій було тридцять літ. Вони в’їхали в густий зелений ліс, і в тій хащі їх застала ніч, але їм пощастило в глибокій долині натрапити на замок герцога Південно-Болотного, куди вони й попросилися на ніч. А вранці герцог послав по сера Маргауса й запропонував йому приготуватися. Сер Маргаус устав, надів панцир, вислухав ранкову відправу, а тоді поснідав і сів на коня у дворі замку, де мав статися бій. Там на нього вже чекали верхи герцог і шестеро його синів, усі в повнім обладунку, кожен зі списом у руці; і вони зітнулися; герцог та два його сини зламали списи об сера Маргауса, але сер Маргаус тримав свого списа вістрям догори, й не зачепив жодного з них. Тоді решта четверо синів кинулися на нього по двоє, і спочатку перші двоє розтрощили свої списи, а потім другі двоє. Але сер Маргаус і їх не зачепив. Він поскакав до герцога, вдарив його своїм списом, і герцог разом з конем звалився на землю. Потім сер Маргаус поскидав на землю всіх його синів. А тоді сер Маргаус спішився і звелів герцогові, щоб той вибирав між полоном або смертю. Та на той час хтось із синів опритомнів і намірився знову кинутися на сера Маргауса. Тоді