Читати книгу - "Поеми - т. 4, Франко І. Я."

«Го-го-го,- сказав Микита,-

Тут рідня вся знакомита!

Фрузю, що ж се все значи́ть!»

Фрузя каже: «Не журися,

Сядь на лавці, простягнися,

А про решту тихо, цить!»

Тут нараз три Малпи-злюки

Як візьмуть Микиту в руки:

Голять, миють, милом труть;

Гладко тіло все обстригли,

Потім принесли оливи

І на хвіст кудлатий ллють.

Каже Фрузя: «Ну, Микито,

Все обстрижено, обмито,

Тільки в кудлах хвіст лишивсь:

Се на те, щоб Вовк нікуди,

Ні за крижі, ні за груди,

Ні за лоб тебе не ймивсь.

Як на тебе він накинесь,

Ти чинись, мов з страху гинеш,

Втеки! Та не дуже квап!

А як буде Вовк вже близько,

Обваляй в пісок хвостисько

Та й в лице йому талап!

Буде се йому несмачно

І остудить запал значно;

Поки очі він протре,

Всядь на карк йому ти сміло

І велике зробиш діло,

Вовка дідько забере.

А тепер клякни покірно,

Чари дам тобі, що вірно

Доведуть все до пуття:

«Іракі чо и рачіш реп,

Йирям узори рачін веп,

Яттучь цімішь ліб й анат». 6

Ну, тепер вставай, мій друже,

Йди здоров, не гайся дуже

І з побідою вертай!

Ви ж ведіть, Малпятка, Лиса

Там, де звірі всі зійшлися,

На ту то́локу під гай!»

Йде дружина знакомита,

Гордо суне Лис Микита,

Просто перед царський трон.

Цар, уздрівши, як він вбрався,

За живіт зо сміху взявся.

«Хитрий же ти, бестіон!»

Але Лис, поважний, строгий,

Поклонивсь цареві в ноги

А цариці до колін,

А відтак на місце бою,

Вкруг обступлене юрбою,

Виступив спокійно він.

Озирнувсь - аж Вовк вже тута:

Наче чорна хмара люта,

Виступає з-між рядів;

Аж зубами він скрегоче,

Мов свічки, блищаться очі -

Так з кістьми би Лиса й з'їв.

І махнув цар головою,

Знак подав їм булавою

Починати боротьбу.

Сурми, труби загриміли,

Всі затихли, заніміли,

На непевну ждуть судьбу.

Перший скочив Вовк лапастий,

Лиса в зуби щоб попасти

І зробить йому капут.

Лис завив, перелякався

І швиденько взад подався,-

Вовк за ним ось тут… ось тут!

Наздогнав його вже близько,

А втім Лис в бігу хвостисько

По піску проволочив,-

Як не свисне Вовка в очі,

Так його темніше ночі

Світ увесь заморочив.

«Ой та й сучий же ти злодій!» -

Крикнув Вовк, та гнать вже годі,

Став і тре з очей пісок.

«Що, Вовцуню, будем биться,-

Рік Микита,- чи мириться?

Ну, подай свій голосок!»

Обернувсь Микита скоро,

Вовка вхопити за горло

Вже ось-ось він наостривсь -

Але Вовк скакіць до нього

І зубами хап за ногу -

Лис на землю поваливсь.

«Га, собако ти брехлива,

Ось тепер приходять жнива:

Все, що сіяв, те й пожнеш!

Раз в мої попав ти руки,

За всі кривди, збитки, штуки

Ти заплату відбереш!»

«Ов,- подумав Лис,- се бридко,

Тут пропасти можна швидко!

Нумо з смирного кінця!»

І щоб час лиш протягнути,

Він почав на жальні нути

Промовлять такі слівця:

«Стрику, майте бога в серці!

Я ж якась рідня вам преці!

Що се ви так завзялись?

Чи ж то честь, гонори знатні,

Що, мов бестії остатні,

Б'ються на смерть Вовк і Лис?

Ой стрицуню рідний, чуйте,

Лиш сей раз мені даруйте,-

А кленусь вам, поки жить,

Я і всі мої народи

Сумирно, без перешкоди,

Вірно будем вам служить.

Все робитиму для тебе,

Всякий труд прийму на себе,

Не доїм і не досплю,

А тобі гусей, качаток,

Риб, і раків, і курчаток

Повну кухню наловлю.

Га й згадай, чи то я бою

Іменно хотів з тобою?

Як я довго вагувавсь!

І тепер як дбав я пильно,

Щоб тебе не вдарить сильно,

В своїй силі гамувавсь!

Що лиш хочеш, хоч як трудно,

Все я вчиню! Хоч прилюдно

Підлим брехуном назвусь!

Ой, болить! Рідненький стрику!

Милість покажи велику,

Най надарма не молюсь!»

«Ні,- гарчить Неситий,- годі!

Знаю я, який ти злодій,

Бреха і крутій єси!

Обіцяєш злота мірку,

А по тому завше дірку

Із обарінка даси.

Та тепер хоч присягни ти

Нас усіх озолотити,

Віри я тобі не йму!

Гамувавсь ги в бою ладно,

Що мені у очі зрадно

Впер піску чортівську тьму!

Ні, хоч як бреши й звивайся,

А з життям уже прощайся!

Я здурить себе не дам.

Помолися швидко богу,

Кайся всіх гріхів - в дорогу

Мусиш нині йти к дідам!»

Так гарчав Неситий гордо,

Рад би Лиса взять за горло,

Але ногу мав в зубах.

А Микита, поки рюмав,

Хитрість вже нову обдумав,

Як минувся перший страх.

Ніби молиться він богу,

А тим часом задню ногу

Всунув Вовку під живіт…

Як нараз запоре жмінку

Попід саму селезінку,

Вовкові змінився світ.

«Ай!» - ревнув, згадавши бабу.

Фіть! Лис з пащі вирвав лапу,

Задньою ж ще раз потис:

Вовк зомлів і повалився -

Гульк, наверху опинився

Й хап його за горло Лис.

«Га, тепер проси пощади!

Тут