Читати книгу - "Забудь мене, Впіймай мене, Ретта Кім"

— Якби ти одразу мене так почала називати, проблеми не було б. Але ж ні, вперлася і все тут.

— А ти, значить, не впертий, — я з докором глянула на нього.

— Хто сказав? — усміхнувся хлопець. — Таких впертих, як я ще потрібно пошукати. Я ж казав, що нічого не марно, — усмішка стала ще ширшою, а він наблизився до мого обличчя.

— Нічого не знаю, — гмикнула я і відвернулась.

— Ну от, сама себе видала.

— Це чим це, цікаво? — запитала я.

— Ти уважна, Ісо. Уважна як до себе, так і до інших. Тому мені не потрібно вказувати на те, що, може, зовсім трішки, але змінилося в тобі.

— Всезнайку вирішив пограти?

— Хіба я помиляюсь? — запитав він і поплескав рукою по плечу. — Можеш покласти голову. Не дивись так на мене. Я не прошу тебе роздягнутися й чекати мене в ліжку.

— Дай вгадаю. «Поки що»? — запитала я, звузивши очі. Хлопець тільки знизав плечима і відвернув голову. — Стукну зараз, Стюарте.

— І пів року не пройшло. Я Алекс, Каріссо. Досить мордувати моє прізвище.

— Я сказала, що подумаю.

— Ні́чого тут думати…

— Ми можемо тут довше посидіти? — змінила я.

— Звичайно. Нам немає, куди поспішати.

— От і добре, — тихо додала я і, поклавши голову Алексу на плече, заплющила очі.

— Занадто багато не думай — голова вибухне.

— Слухай, не псуй момент і просто помовч.

Порив вітру підняв у повітря все моє волосся й на голові утворився безлад, можу посперечатись, адже половина волосся опинилася в мене на обличчі. Та я це проігнорувала. А Алекс — ні. Прибрав волосся з обличчя, заправив деякі пасма за вуха.

— Дарма, — тихо промовила я. — Зараз вітер знову подує й буде те ж саме.

— Нічого, ще раз поправлю, — відповів хлопець.

— Дивний ти…

— Люди називають це іншим словом, — усміхнувся Алекс.

Так ми просиділи довго… дуже. Вирішили повертатись, коли піднявся вітер, а все тіло вже давно заніміло. Виявилося, ми просиділи так майже чотири години! Алекс знову замовк. І цього разу мені ця мовчанка здалася затишшям перед бурею. І… ох, я зовсім не помилилася.

Алекс зупинив машину, з’їхавши на обочину, і вийшов. Відчинив двері з мого боку.

— Виходь, — серйозно промовив він.

— Що сталося? — мене така раптова зупинка вибила з колії.

— Просто вийди.

Що він збирається робити? Я спохмурніла, але з машини вийшла.

— Ти скажеш, що не…

Я не договорила. Мене притиснули до машини й наполегливо віп'ялися в вуста. Від такого повороту я остовпіла. Та за мить оговталась і поклавши руки йому на обличчя, зупинила.

— Алексе, — я зловила його погляд. — Що ти робиш?

— Ти ставиш це питання вже всоте, — серйозно промовив він. — Я не залізний, Каріссо. І, чорт забирай, я кохаю тебе, хочу тебе, став залежним від тебе. Твій запах зводить мене з розуму і я втрачаю контроль. Тому, побач уже, нарешті, в мені чоловіка. Не хлопця, молодшого за тебе, а чоловіка. Який зітре всі твої погані спогади… і бісового демона разом із ними.

Сказати, що я була шокована, означало не сказати нічого. Я вперше бачила цього хлопця настільки серйозним і рішучим. Зараз, навіть, дурень побачить, що йому дах зносить від почуттів, що переповнювали його. Виявляється, він зовсім не дитина. Що ж…

— Ти не підеш проти Вінсента, Алексе. Крапка, — промовила я і, піддалася йому, його емоціям та почуттям. Та й, що брехати, щось у мені хотіло відчути його повністю.

Язик Алекса сковзнув по моїх вустах і, розімкнувши їх, проник у рот, сплітаючись з моїм. Одним довгим і гарячим поцілунком хлопець передав всю глибину свого бажання, підтверджуючи слова. Мої руки ковзнули до його шиї, торкаючись хвилястого волосся. Руки Алекса спустилися на сідниці і стиснули їх. З моїх вуст зірвався ледь чутний стогін, а хлопець притиснув мене до себе міцніше.

Я не знаю, скільки б це продовжувалося, якби до нас не підійшов літній чоловік. Схоже, ми зупинилися в доволі людному місці й поводимось не дуже… тактовно?

Алекс неохоче розірвав поцілунок, і глянувши на мене затуманеним поглядом, повернувся до чоловіка. Кілька хвилин вони розмовляли. Звичайно, я не зрозуміла жодного слова, але можна було здогадатися, що Алекс вибачається. Оскільки чоловік виглядав не надто задоволеним, а вампір винувато усміхався. Я опустила голову й усміхнулася. Чи шкодувала я, що не відштовхнула Стюарта? Ні… ба більше, хотілося продовження. Ех, Каріссо… швидко зруйнувалася твоя фортеця…

— Сідай у машину, вогнику, — тихо промовив Алекс і відчинив двері.

— Що він хотів? — запитала я, коли і він сів у машину.

— Сказав «но-но-но» й порадив молодятам знайти краще місце, аніж зупинка посеред вулиці, — усміхнувся хлопець.

— Молодятам… — хмикнула я. — Ти брехун, Стюарте.

— Це можна виправити будь-якої миті, — промовив він, а я здивовано глянула на нього. — І… Іс, я ж просив.