Читати книгу - "Історія Лізі"

(ну ж бо, Лізі, скажи це, скажи, що то був бул, кривавий бул)

Доклавши неймовірних зусиль, вона зібрала свої думки, що розбігалися навсібіч.

– Після того, що Стайн назвав би її останнім зривом. Адже він застосовує це слово, чи не так? Зрив?

Її голос досі звучав спокійно, але вона відчувала, як утворюються озерця поту в заглибинах її скронь. Бо той голос, який звучав у неї всередині, мав рацію. Називай це зривом чи кривавим булом, результат буде той самий. Усе так само.

– Здається, саме так, – підтвердив Мансінґер, – бо минуло вже кілька років, відтоді як я прочитав цю книжку.

– Як я вже сказала, мій чоловік знайшов її й прочитав, а потім заохотив і мене, щоб я її прочитала. Я знайду її й дам прочитати своїй сестрі Дарлі. І ми маємо ще одну сестру, яка живе в цій самій місцевості. Зараз вона в Бостоні, та коли повернеться, я подбаю, щоб і вона прочитала цю книжку. І ми стежитимемо за Амендою. З нею буває тяжко, але ми любимо її.

– Гаразд, це добре. – Він зняв свою худу половинку зі столу для обстежень. Паперове покриття столу заскрипіло. – Лендон. Ваш чоловік був письменником?

– Так.

– Я співчуваю вам у вашій утраті.

Це одна з найбільших дивовиж у твоєму житті, якщо ти була одружена зі знаменитим чоловіком: Лізі відкрила, що навіть через два роки люди все ще висловлюють їй своє співчуття. Вона здогадувалася, що й через наступні два роки буде те саме. А може, й через десять. Думка про це була їй не дуже приємна.

– Дякую, докторе Мансінґер.

Він кивнув головою й повернувся до справи, що стало для неї полегкістю:

– В історіях хвороб, які стосуються подібних проблем у житті дорослих жінок, рідко описуються справжні причини. Найчастіше до самокалічення бувають схильні…

Лізі встигла лише уявити собі, як він закінчує цю фразу, – «діти та підлітки, такі, як ота вередлива дитина, що схлипує в сусідній кімнаті», – коли раптом почувся якийсь гуркіт у приймальному покої, супроводжуваний гучними криками. Двері до кімнати огляду 2 розчахнулися, й у них з’явилася медсестра. Вона здавалася більшою, так, ніби тривога примусила її вирости.

– Докторе, ви можете вийти?

Мансінґер не став вибачатися й кинувся до дверей. Лізі відчула до нього повагу за це: ПеЗКаПеТе.

Вона підійшла до дверей саме тієї миті, коли добрий доктор мало не збив із ніг дівчину-тінейджера, яка вибігла з кімнати огляду 2 подивитись, що там відбувається, а потім наштовхнувся на Аменду, яка спостерігала за подіями з роззявленим ротом. Аменда впала в обійми сестри, й обидві ледве втрималися на ногах. Коп від поліції штату та верховий полісмен округу стояли біля хлопця, який чекав своєї черги біля телефону-автомата і здавався зовні неушкодженим. Тепер він лежав на підлозі й, мабуть, утратив тяму. Хлопець із порізаною щокою розмовляв по телефону, ніби нічого й не сталося. Це нагадало Лізі вірш, якого колись продекламував їй Скот, – чудовий і жахливий вірш про те, як світ обертається, не звертаючи щонайменшої

(хай йому грець)

уваги на ваш біль і ваші страждання. Хто його написав? Еліот? Оден? Той чоловік, який також написав вірш про смерть гармаша на фортечній башті? Скот міг би їй це сказати. У цю мить вона віддала б останнього цента, якби тільки могла звернутися до нього й запитати, хто з них написав цей вірш про страждання.

– Ти певна, що все буде гаразд? – запитала Дарла.

Вона стояла у відкритих дверях невеликого будиночка Аменди через годину чи трохи пізніше, лагідний червневий нічний вітерець лоскотав їм литки й гортав сторінки журналу, що лежав у холі на столі.

Лізі сердито скривилася:

– Якщо ти запитаєш у мене про це ще раз, я виштовхаю тебе геть. У нас усе буде чудово. Трохи какао, яке я допоможу їй випити, бо з чашкою в неї можуть бути проблеми в її нинішньому стані…

– Ти маєш слушність, – сказала Дарла. – Враховуючи те, як вона використала останню.

– Потім ляжемо спати. Лише двоє старих дівчат Дебушер, без ніякого чоловічого члена між ними.

– Дуже дотепно.

– А завтра прокидаємося із сонцем! Кава! Вівсянка! Вирушаємо по ліки за її рецептами. Повертаємось додому й промиваємо їй лікувальною рідиною руки! Після чого, люба Дарло, заступаєш на чергування ти!

– Гаразд, якщо ти так певна.

– Я певна. Іди додому й нагодуй свого кота.

Дарла подивилася на неї востаннє із сумнівом у погляді, після чого цмокнула її в щоку й обняла, за своїм звичаєм, стоячи збоку. Потім рушила потрісканим асфальтом до свого маленького автомобіля. Лізі зачинила двері, замкнула їх і подивилася на Аменду, яка сиділа на кушетці в нічній сорочці, втихомирена і заспокоєна. У її свідомості виникла назва старовинного готичного роману… що його, мабуть, вона прочитала ще в підлітковому віці. «Мадам, ви будете розмовляти?»

– Мендо, – тихо покликала вона.

Аменда подивилася на неї, і її сині очі, очі родини Дебушерів, були такі великі й такі довірливі, що Лізі подумала, їй, певно, не вдасться заговорити з Амендою про те, що вона хотіла б від неї почути: про Скота й про були, Скота й криваві були. Якби Аменда прийшла до цього сама, скажімо, тоді, коли вони лежатимуть удвох у темряві, це була б одна річ. Але заговорити про це з нею самій, після того як Аменда пережила такий день?

Та й для тебе день видався нелегкий, маленька Лізі.

Це була правда, але це не давало їй права порушувати той мир, який вона бачила тепер в очах Аменди.

– Що ти хотіла, Лізі?

– Ти хочеш випити трохи какао перед сном?

Аменда усміхнулася. Ця усмішка зробила її на багато років молодшою.

– Какао перед сном – це буде просто чудово.

Тож вони випили какао, і коли Аменда мала проблеми зі своєю філіжанкою, вона знайшла собі химерно скручену пластикову соломинку – така соломинка почувала б себе якраз на місці на полицях крамниці всіляких дрібничок Оберна – в одному зі своїх кухонних буфетів. Перш ніж занурити її одним кінцем у какао, вона подала її Лізі (затиснувши між двома пальцями, тим жестом, який їй показав лікар) і сказала:

– Поглянь-но, Лізі, це мій мозок.

На якусь мить Лізі лише роззявила рот від подиву, неспроможна повірити, що справді почула, як Аменда пожартувала. Потім зареготала. Вони обидві зареготали.

Вони випили какао, по черзі почистили зуби, як робили дуже давно в тому сільському будинку, в якому виросли, а тоді полягали в ліжко.