Читати книгу - "Три метри над рівнем неба"

На четвертому поверсі Паоло дивився у вікно. Відчував якусь дивну втіху. Зрештою, він зробив добру справу. Врятував життя Мартінеллі. Знову сів. Ну, якщо не перебільшувати. Він відвів від нього купу бід. Увійшла секретарка з кількома теками.

— Візьміть, це досьє, які ви просили…

— Дякую, синьйорино.

Секретарка зиркнула на нього.

— Ваш брат — украй дивний тип. Ви не надто з ним схожі.

Паоло зняв окуляри у марній спробі здатися більш чарівним.

— Це комплімент?

Секретарка збрехала:

— У певному сенсі так. Сподіваюся, ви не питаєте у незнайомих дівчат, скільки коштують їхні трусики.

Паоло ніяково усміхнувся.

— О, ні, це точно ні.

І хоча без окулярів він не надто добре бачив, його очі однак втупилися в прозору кофтинку. Секретарка це помітила, але не зреагувала.

— Ах, ваш брат мені сказав передати вам, що ви занадто добрі зі мною, що ви не мусили платити, а мали дозволити йому зробити ту річ.

Секретарка раптом стала дивно настирливою:

— Чи можу я спитати… яку річ, синьйоре?

Паоло подивився на секретарку. На її гарне тіло. І на цю бездоганну, ідеальну спідницю, що прикривала її стрункі ноги. Може, брат і має рацію. Уявив собі напівголу секретарку, з якої Степ зриває трусики. Збудився.

— Нічого, синьйорино, це був просто жарт.

Секретарка пішла, трохи розчарована. Паоло ледве встиг начепити на носа окуляри й сфокусуватися на цих провокуючих сідницях, що віддалялися більш-менш професійно.

«Який ідіот! Треба було дозволити йому зробити це». Якби Степ не повернув йому ці гроші, це була б найгірша угода останніх років. Ні, не найгірша. Найгіршу уклав синьйор Форте. Він довірив свої складні податкові проблеми бухгалтерові, який мав розв’язати власні сімейні проблеми. Не можна проводити ранок, сварячись із братом, і зрештою заплатити йому, щоб той не зривав трусиків з його секретарки.

Почуваючись винним, Паоло знову відкрив справу синьйора Форте.

30 «Комерційний університет Бокконі» — престижний вищий навчальний заклад у Мілані, заснований 1902 року.

30

«Комерційний університет Бокконі» — престижний вищий навчальний заклад у Мілані, заснований 1902 року.

16

На маленькій вузенькій вуличці всередині простенького гаража був собі Серджо, механік. Він завжди носив синій комбінезон з біло-зелено-червоним прямокутником «Кастрол»31 на спині. Було неясно, чи його преміювали цим комбінезоном за перегони, в яких він брав участь багато років тому, а чи за все те мастило, яке він міняв у мотоциклах. Достеменно було відомо, що щоразу, коли йому привозили мотоцикла, то якою б не була проблема, він, випробувавши машину, завжди казав одне й те саме: «Тут треба дещо поремонтувати, а потім ми любесенько замінимо все мастило».

Його помічник Маріоліно також носив синій комбінезон від «Кастрол», але порваний та ще дужче заляпаний мастилом. Це був не надто метикуватий хлопець. Він слідкував за Серджо, коли той працював, відстежував найменший його рух. Для нього Серджо був генієм, ідолом, богом моторів. Коли вони працювали, Маріоліно завжди ставив диск Баттісті: «Я, ти, ми всі». Коли пісня «Так, подорожувати» добігала до рядка: «Отой геній — друг мій, він би знав, що робити, він би знав, як вчинити, з викруткою в руці він творить чудеса, він би тебе полагодив, піднявши під небеса», — Маріоліно завжди широко всміхався.

— Бля, Се, це просто про тебе, га?

Серджо продовжував працювати, потім проводив рукою по волоссю, роблячи його ще маснішим.

— Ясно, не про тебе ж. Ти з викруткою в руці тільки шкоду робиш, які там чудеса.

Маріоліно працював там уже майже рік, і ще й досі навіть проста заміна фільтрів була для нього неабиякою проблемою. Якщо ж замість викрутки він брав до рук ручку, ставалися справжнісінькі катастрофи. Власне, він записував клієнтів. Чи б то пак, намагався. Маріоліно гармудзляв прізвища своїм жахливим почерком у записничку з обкладинкою з червоної шкіри, який хтось із сусіднього банку, пов’язаного з сільським господарством, подарував Серджо на позаминуле Різдво. Отже, дні тижня у ньому не збігалися з реальними, а щоб розібрати почерк Маріоліно, потрібний був графолог. Що з того виходило: часто-густо приходили групи хлопців з більш чи менш розбитими мотоциклами, стверджуючи, що впізнають у дивних каракулях в записничку свої прізвища. Серджо не вмів відмовляти. Таким чином траплялися дні наднапруженої роботи та дні, коли Серджо і Маріоліно байдикували.

Той день, здавалося, був першого типу. На вуличці перед гаражем вишикувались кілька мотоциклів. Дорога «Ямаха» — точно якогось татового синка — виблискувала поряд зі старим «Мото Гуцці». Був там класичний «Галлетто», улюбленець якого-небудь аматора-ностальгіка або ж просто скнари. Один за одним стояли старі «350» та новенькі обтічні «Сузукі», древній «Кавасакі», який називали «домовиною», та імпозантний «Pacific Coast». Кілька нових «Пежо» і червона «Хонда SH 50» захоплено милувалися велетенським «Goldwin 1500» — важким, оснащеним реверсним ходом.

Хлопець у світлій джинсовій куртці і з наплічником «Invicta» на спині, на якому було написано «Нен авиджу Джованотті», увійшов до гаража. Серджо впізнав його. Узяв ключі з шафки на стіні й вийшов з ним. Спритно вивільнив «Хонду Віжн» хлопця з тісного ряду мотоциклів. Потім розповів йому все, що зробив. Як добрий механік перерахував купу дрібних втручань, розповідаючи про них так, ніби вони були вкрай необхідними для того, щоб та «Хонда Віжн» знову їздила. Насправді то були звичайні побрехеньки, які механіки розповідають тобі, щоб виправдати гроші, котрі в тебе крадуть. Хлопець вдав, що не помітив цього. Або ж справді не помітив. У п’ятнадцять років забирати мотоцикл від механіка — надто щаслива подія для того, щоб псувати її суперечками. Але якби хлопець дізнався, скільки насправді коштує змінити патрубок, то наступного дня на його бунтівному наплічнику під написом «Ненавиджу Джованотті» точно з’явився б ще один, може, більш виправданий: «…але Серджо — справжній крадій».

Хлопець із наплічником розплатився й поїхав, цілковито щасливий.

Тієї ж миті старий синій «Boxer», що його штовхав юний бевзь в окулярах, зупинився перед гаражем. У мопеда було заблоковане заднє колесо. Бевзь зняв окуляри й витер спітніле обличчя. Якби він був менш вихованим, то вже б кляв бога на всі заставки. Авжеж, не так слід їздити на синьому «Боксері». Серджо взявся за мопед. Рішучо й упевнено відкрив мотор. Він здавався б хірургом, якби не був без рукавичок і його руки не були б забруднені мастилом. Крім того, хірург ніколи не взяв би собі в помічники Маріоліно. Бевзь стривожено позирав на свій мопед, якому цей повільний у