Читати книгу - "Пуаро веде слідство"

– Звичайно. Так ми домовилися.

– Якось мені трохи ніяково, – зізнався Джепп, коли я проводив його до дверей. – Наче дитину обкрадаю.

Я не міг із ним не погодитися. В кімнату я повертався, досі усміхаючись.

– Eh bien! – тут же накинувся на мене Пуаро. – Ви смієтеся з татуся Пуаро, я вгадав? – і він жартома насварив мене пальцем. – Ви що, не довіряєте моїм сірим клітинкам? О, не треба ніяковіти. Краще поговорімо про невеличку загадку – я ще не вирішив її повністю, але в ній є один-два цікаві моменти.

– Озеро, – поважно сказав я.

– Ба навіть гірше – сарай для човнів!

Я скоса глянув на Пуаро. Він дуже загадково усміхався, і я зрозумів, що розпитувати його зараз немає сенсу.

До наступного вечора від Джеппа не було звісток, але о дев’ятій він до нас завітав. По обличчю інспектора одразу було видно, що зараз будуть новини.

– Eh bien, мій друже, як у вас справи? – спитав Пуаро. – Все добре? Тільки не кажіть мені, що тіло містера Девенгайма знайшли в озері, бо я все одно не повірю.

– Тіла ми не знайшли, зате виявили дещо інше – одяг, такий самий, як той, що був на ньому того дня. Що ви на це скажете?

– А більше ніякий одяг не пропадав із його дому?

– Ні, лакей у цьому певен. У шафу ніхто не лазив. Є ще новини: ми арештували Ловена. Покоївка, яка закривала вікна у спальні, стверджує, що бачила Ловена, який ішов до кабінету через грядку з трояндами десь за чверть по шостій. Це було хвилин за десять до того, як він пішов, не дочекавшись Девенгайма.

– Що він сам про це каже?

– Спершу він заперечував, що взагалі виходив із кабінету. Але покоївка говорила дуже впевнено, тож Ловен потім вдав, що просто забув: він справді виходив із кабінету на хвильку, щоб помилуватися рідкісними трояндами. Не дуже переконливо! До того ж з’явилося нове свідчення про Ловена. Містер Девенгайм завжди на мізинці правої руки носив грубий перстень із діамантом. І от цього персня в суботу ввечері заклав у лондонському ломбарді якийсь чоловік на ім’я Біллі Келлет! Поліція вже знає цього типа: минулої осені він відсидів три місяці за викрадення годинника у якогось старого. Схоже, він намагався закласти персня в не менше ніж п’яти різних ломбардах, і коли йому нарешті вдалося це зробити, він скупався в алкогольному морі, напав на поліцейського і в результаті загримів за ґрати. Ми з Міллерм сходили на Бов-стрит і поговорили з Біллі, вже тверезим. Ми трохи його налякали: натякнули, що на нього можуть повісити вбивство. Така в нас з’явилася ниточка, хоча й доволі непевна. – У суботу він був на перегонах в Ентфілді, хоча, думаю, його радше цікавив вміст чужих кишень, ніж найшвидший кінь. У будь-якому разі день у нього був невдалий. Дорогою до Чингсайда Біллі сів перепочити біля канави. За кілька хвилин він помітив чоловіка, який ішов до села: «Чорного дядька, з великими вусами, такого дженджика з міста», – за його описом. – Келлета було не видно за купою каміння. Коли вусатий чоловік майже порівнявся з ним, то озирнувся і, побачивши, що нікого немає, вийняв із кишені щось маленьке й викинув за паркан, а тоді попростував далі до станції. Той предмет упав із ледь чутним дзенькотом, і Біллі це зацікавило. Він трохи понишпорив у траві й знайшов персня. Таке він розповів поліції. Ще скажу, що Ловен усе категорично заперечує. Звичайно, словам такого ненадійного типа, як Келлет, немає чого довіряти. Є ймовірність, що він просто зустрів дорогою Девенгайма, вбив і пограбував його.

Пуаро похитав головою.

– Дуже малоймовірно, mon ami. По-перше, він не мав змоги надійно заховати тіло – його вже знайшли б. Окрім того, якщо Келлет не криючись заклав персня, навряд чи він здійснив убивство, щоб його здобути. По-третє, кишенькові злодії рідко перетворюються на вбивць. І по-четверте, якщо він від суботи у в’язниці, то навряд чи можна вважати простим збігом його точний опис Ловена.

Джепп кивнув.

– Не можу з вами не погодитися. Але присяжні в суді не дуже зважатимуть на слова злодюжки. Мені тільки дивно, чому Ловен не придумав ліпшого способу позбутися персня.

Пуаро знизав плечима.

– Ну, якби персня просто знайшли неподалік від дому, ніхто не сумнівався б, що Девенгайм сам його згубив.

– Але як узагалі перстень опинився окремо від власника? – вигукнув я.

– Цьому є одне пояснення, – відповів Джепп. – Ви знали, що просто за озером є невелика хвірточка, а за нею – дорога, що веде на пагорб, за яким стоїть – що б ви думали? – піч для випалювання вапна.

– Пресвяті небеса! – вирвалося в мене. – Ви що, думаєте, що у вапні згоріло тіло, але неушкодженим лишився металевий перстень?

– Саме так.

– Тоді все ясно, – підсумував я. – Жахливий злочин.

Ми з Джеппом одночасно повернулися й поглянули на Пуаро. Він сидів, зсунувши брови і глибоко задумавшись. Я майже відчув, як риплять коліщатка в його голові. Що наш видатний детектив скаже тепер? Нам не довелося довго чекати. Пуаро зітхнув, напруга спала з його обличчя. Він повернувся до Джеппа:

– Ви часом не знаєте, мій друже, містер і місіс Девенгайм спали в одній спальні?

Запитання так сильно контрастувало з усією попередньою розмовою, що ми обоє заніміли, вирячившись на детектива. За хвилю Джепп розреготався.

– Господи, мосьє Пуаро, а я вже чекав, що ви зараз скажете щось розумне… Відповідь на ваше запитання: не знаю.

– Ви не могли б дізнатися? – Пуаро явно дуже цікавив цей момент.

– О, я спробую, якщо це так вас непокоїть.

– Merci, mon ami. Я був би вам дуже вдячний.

Джепп іще трохи повитріщався на Пуаро, але той, здавалося, забув про наше існування. Він сумно похитав головою, пробурмотів: «Бідолаха! Війна стала для нього надто сильним ударом», – і повільно виплив із кімнати.

Поки Пуаро про щось мріяв, я взяв аркуш паперу і почав на ньому писати. За деякий час голос мого друга вивів мене з задуми. Від його замріяності не лишилося й сліду. Навпаки, Пуаро був бадьорий і енергійний.

– Que faites-vous là87, mon ami?

– Записував, що мене найбільше зацікавило в цій справі.

– Нарешті! Ви теж починаєте працювати за методом! – схвально сказав Пуаро.

Я спробував приховати задоволення.

– Прочитати вам свої записи?

– Неодмінно.

Я прокашлявся.

– Перше. Усе свідчить про те,