Читати книгу - "Правда про справу Гаррі Квеберта"

«Гаррі, мені так подобається бути з вами. Ви дивовижна людина… Як добре було б, якби ми могли побути трохи разом і нам не треба було ховатися».

Субота, 28 червня 1975 року

Перша година дня. Дженні Квінн поралася за шинквасом «Кларксу». Щоразу, як відчинялися двері, вона аж підскакувала, сподіваючись, що це він. Та його не було. Вона нервувалася й дуже лютувала. Двері грюкнули ще раз, і знову то був не Гаррі. То була її матінка, Тамара; вгледівши доньку, вона здивувалася: на ній був розкішний кремовий костюм, що вона його зазвичай вбирала тільки на свято.

— Люба моя, ти чому це так вирядилася? — запитала Тамара. — Де твій фартух?

— Може, я не хочу носити твоїх дурнуватих фартухів! Чи я не маю права побути хоч інколи гарною? Гадаєш, мені подобається день при дні подавати стейки?

В її очах закипіли сльози.

— Та що тут коїться, скажи, будь ласка?

— А те, що сьогодні субота, і я не повинна працювати! Я ніколи не працюю по вихідних!

— Але ж Нола взяла відгул і ти сама попросилася її підмінити.

— Авжеж. Мабуть. Сама не знаю. Ой, мамо, я така нещасна!

Дженні випадково впустила додолу пляшечку з кетчупом, яку крутила в руках: пляшка розбилася, й білі охайні тенісні черевички заляпало червоним; вона зайшлася сльозами.

— Люба, та що це з тобою? — схвилювалася матінка.

— Я чекаю на Гаррі, мамо! Він завжди приходить по суботах… То чому його сьогодні немає? Мамо, я така дурепа! Як це я могла подумати, що він мене кохає? Такий чоловік, як Гаррі, ніколи не захоче водитися з простою подавальницею гамбургерів, як я оце! Я просто шерепа!

— Ох, не треба таке казати! — Тамара обняла її й заходилася втішати. — Іди повеселися, використай свій вихідний. Я тебе підміню. Не хочу, щоб ти плакала. Ти гарна дівчинка, і я певна, що Гаррі закоханий у тебе.

— То чому його нема?

Матуся Квінн на мить замислилася.

— А хіба він знає, що ти сьогодні працюєш? Ти ж ніколи не працюєш у суботу, то чому йому приходити, як тебе нема? Знаєш, що я думаю, люба? Гаррі, либонь, дуже нещасний в суботу, бо він тебе не бачить.

Обличчя Дженні засяяло.

— Ой, мамо, як я сама про це не подумала!

— Тобі треба було б навідатися до нього додому. Гадаю, він радий буде тебе бачити.

Дженні аж спалахнула з утіхи. Хорошу думку підкинула їй матуся! Поїхати до Гаррі в Гусячу бухту, влаштувати йому добрячий пікнік — сердега, либонь, гарує над книжкою й напевне забув пообідати. І вона побігла до кухні по їжу.

Тимчасом у містечку Рокленд, штат Мен, за сто двадцять миль від Аврори, Гаррі з Нолою влаштували пікнік на березі океану. Нола кидала кусні хліба величезним чайкам, які хрипко галасували.

— Я так люблю чайок! — вигукнула вона. — Це мої улюблені птахи. Мабуть, це тому, що люблю океан, а де чайки, там і океан. Та й правда, адже навіть якщо обрій затуляють дерева, чайки в небі нам нагадують, що океан зовсім поруч. Гаррі, а ви в своїй книжці пишете про чайок?

— Якщо хочеш. Я вставлю в книжку все, що ти скажеш.

— А про що вона?

— Хотів би сказати тобі, але я не можу.

— Про кохання?

— У певному сенсі.

Він усміхнено дивився на неї. В руках у нього був зошит, і він спробував змалювати олівцем цю сцену.

— Що ви робите? — запитала вона.

— Ескіз.

— Ви ще й малюєте? О, ви й справді обдарований. Покажіть, я хочу поглянути!

Вона підійшла до нього і, побачивши малюнок, захоплено вигукнула:

— Як же гарно, Гаррі! Ви такий талановитий!

У пориві ніжності вона пригорнулася, та він відштовхнув її майже несамохіть і роззирнувся довкруги, наче хотів переконатися, що їх ніхто не бачить.

— Нащо ви так? — розгнівалася Нола. — Ви соромитеся мене?

— Ноло, тобі п’ятнадцять років… А мені тридцять чотири. Люди не зрозуміють.

— Та вони дурні, ті люди!

Він зареготав і кількома штрихами змалював її розгніване личко. Вона знову пригорнулася до нього, і він здався. Разом вони дивились, як чайки сваряться за кусники хліба.

Вони зважилися на цю мандрівку кілька днів тому. Він чекав на неї неподалік від її будинку, після школи. Біля зупинки шкільного автобуса. Угледівши його, вона здивувалася і дуже зраділа.

— Гаррі, що ви тут робите?

— Їй-богу, сам не знаю. Але я хотів тебе побачити. Я… Знаєш, Ноло, я трохи подумав про твою пропозицію…

— Побути вдвох, без нікого?

— Ага. Я подумав, що ми можемо кудись податися цими вихідними. Недалеко. До Рокленда, наприклад. Туди, де нас ніхто не знає. Щоб почуватися вільніше. Якщо ти хочеш, звісно.

— Ой, Гаррі, це було б чудово! Тільки їхати треба в суботу, мені не можна пропускати недільної відправи.

— Тоді в суботу. Ти можеш звільнитися?

— Авжеж! Відпрошуся в пані Квінн. І придумаю, що сказати батькам. Не турбуйтеся.

Вона придумає, що сказати батькам. Коли вона вимовила ту фразу, він запитав себе, чому це йому забаглося закохатися в це юне дівча. І зараз, на пляжі в Рокленді, він думав про них.

— Гаррі, про що ви думаєте? — запитала Нола, так само пригортаючись до нього.

— Про те, що ми з тобою коїмо.

— А що в цім недоброго?

— Ти й сама чудово це знаєш. А може, й не знаєш. Що ти сказала батькам?

— Вони думають, ніби я з подругою, Ненсі, і що ми вдосвіта поїхали кататися на човні батька Тедді Банста, її друга.

— А Ненсі де?

— Катається на човні з Тедді. Удвох. Вона сказала, що я з ними, щоб батьки Тедді відпустили поплавати їх самих.

— Отож її мати думає, ніби вона з тобою, а твоя — що ти з Ненсі. І якщо вони одна одній зателефонують, усе це підтвердиться.

— Авжеж. Бездоганний план. Мені треба повернутися до восьмої вечора, ми встигнемо потанцювати? Мені так хочеться з вами потанцювати.

Дженні приїхала до Гусячої бухти о третій пополудні. Поставивши авто перед будинком, вона побачила, що чорного «шевроле» коло хати немає. Певне, Гаррі кудись подався. Вона все-таки подзвонила в двері: як і слід було чекати, ніхто не відчинив. Вона обійшла дім, щоб перевірити, — може, він на терасі, — але й там нікого не було. Врешті вона вирішила зайти до хати. Певне, Гаррі поїхав прогулятися. Він багато працював останнім