Читати книгу - "Загублений світ"

— А по-моєму, все, що ви задумали, буде теж безглуздою витратою сил, — пробурчав Саммерлі, не виймаючи люльки з рота. — Дозвольте вам нагадати, що ми приїхали сюди з цілком певною метою, поставленою перед нами науковими зборами Лондонського Зоологічного інституту. Мета ця — перевірити твердження професора Челленджера. Мушу сказати, що ми вже цілком можемо підтвердити їхню правильність. Отже, місія наша виконана. Що ж стосується детального вивчення плато і його мешканців, то це величезне завдання буде під силу тільки великій, спеціально спорядженій експедиції. Якщо ми візьмемося за це самі, тоді хто ж доставить в Англію здобуті нами відомості, що є цінним внеском у науку? Професор Челленджер знайшов спосіб піднятися на це зовні неприступне плато. Давайте ж попросимо його ще раз пустити в хід властиву йому винахідливість і повернути нас у той світ, звідки ми прийшли.

Доводи Саммерлі здавалися мені найвищою мірою розумними. Челленджер, і той замислився, зметикувавши, що йому не вдасться викрити своїх ворогів, якщо підтвердження його правоти не дійде до тих, хто сумнівався в ній.

— Проблема спуску з плато на перший погляд здається нерозв’язною, — сказав він, — але я не сумніваюся, що людський інтелект знайде вихід і з цього становища. Шановний колега, очевидно, має рацію: нам не слід затягувати своє перебування в Країні Мепл-Уайта, настав час подумати про те, як повернутися додому. Однак я рішуче відмовляюся залишити плато доти, поки ми не обстежимо його і не складемо хоч якої-небудь карти.

Професор Саммерлі нетерпляче пирхнув.

— У нас пішло цілих два дні на розвідку, — сказав він, — і це майже нічого не дало. Ми, як і раніше, не маємо жодного уявлення про топографію плато. З’ясувалося тільки одне: країна Мепл-Уайта вкрита густими лісами. Але ж на докладніше обстеження знадобляться місяці! Інша справа, якщо тут була б яка-небудь височина. Однак плато має ухил до центра, значить скільки б ми не заходили всередину, його загальний вигляд однаково перед нами не відкриється.

І тут на мене найшло натхнення. Я випадково зупинився поглядом на величезному вузлуватому дереві гінкго, що простягало над нами свої могутні віти. Такого могутнього стовбура не було в жодного з інших дерев, отже, воно мало бути найвищим. Якщо плато дійсно піднімається по краях, то чому б цьому гігантові не послужити нам спостережною вишкою для огляду всієї Країни Мепл-Уайта? Я ще хлоп’ям славився своїм мистецтвом лазити по деревах. Мої супутники краще за мене здираються по скелях, але тут їм зі мною не зрівнятися. Тільки б поставити ногу на нижню гілку, а все інше дрібниці — доберуся і до верхівки!

Моя ідея була прийнята захоплено.

— Наш юний друг здатний робити акробатичні трюки, немислимі для людей з більш масивною й водночас більш показною поставою, — сказав Челленджер, і його щоки надулися двома рум’яними яблучками. — Я вітаю таке рішення.

— Юначе, та ви просто ґеніальні! — вигукнув лорд Джон, ляснувши мене по спині. — Не розумію, як це нам раніше не спало на думку! До заходу сонця залишилася яка-небудь година, але ви ще встигнете накидати план місцевості, хоча б найприблизніший. Лізьте туди просто з блокнотом. Зараз ми підставимо під дерево три ящики один на один, і я як-небудь підсаджу вас.

Лорд Джон виліз на ящики і почав обережно допомагати мені, але тут у справу втрутився Челленджер. Він підбіг до нас і буквально підкинув мене вгору одним рухом своєї могутньої долоні. Я схопився за товстий сук і, перебираючи ногами по стовбуру, спочатку підтягся до половини тулуба, а потім став на сук колінами. Три нижні гілки послужили мені сходинками, інші, тонші, теж полегшили підйом, і я так швидко піднявся по них догори, що незабаром земля зовсім сховалася в мене з очей.

Час від часу траплялися затримки, довелося навіть підніматися ліаною футів десять завдовжки, але в цілому все йшло добре, і мені вже здавалося, що густий бас Челленджера незабаром зовсім перестане долинати сюди. Але дерево було велетенської висоти; я вдивлявся в зелене листя в себе над головою і не помічав, щоб воно починало хоч скільки-небудь рідіти.

Незабаром на моєму шляху зустрілася гілка, на якій сидів щільний зелений клубок — імовірно, яка-небудь паразитична рослина. Я витягнув шию, намагаючись заглянути за нього, і, вражений тим, що зненацька постало перед моїми очима, ледве не звалився з дерева.

На мене дивилося чиєсь лице — які-небудь два фути відокремлювали нас одне від одного. Істота, якій воно належало, ховалася за зеленим клубком і висунула з-за нього голову одночасно зі мною. Обличчя було людське, у будь-якому разі скоріше людське, ніж мавпяче. Довге, білясте, все в прищах, приплющений ніс, масивна нижня щелепа, на підборідді і вилицях — тверда щетина, зовсім як бакенбарди.

Чудовисько вищирило пащу і загарчало, наче вивергаючи прокльони на мою адресу, і я побачив гострі, загнуті донизу собачі ікла. Люті очі під навислими бровами метнули на мене погляд, сповнений ненависті і погрози, і миттєво змертвіли від безмежного страху. Чудовисько каменем кинулося вниз. Почувся голосний тріск гілок, що ламалися, рудий волосатий, як у свині, тулуб на секунду промайнув у мене перед очима і зник у вихорі збуреного листя.

— У чому справа? — почувся знизу голос лорда Рокстона. — Що трапилося?

— Ви бачили? — крикнув я, весь тремтячи від хвилювання і міцно тримаючись обома руками за сук.

— Чули якийсь шум, подумали, що ви оступилися. А в чому все-таки справа?

Раптова поява цієї дивної людиноподібної мавпи так схвилювала мене, що я вже хотів спуститися з дерева і розповісти про те, що трапилося, моїм супутникам. Але до вершини залишалося зовсім небагато, і мені було соромно повертатися вниз, не виконавши узятого на себе завдання.

Тому я зробив довгу зупинку, віддихався і поліз далі. Одного разу якось нога моя ступила на підгнилий сук, і я утримався тільки на руках, але в цілому підйом був неважкий. Помалу листя почало рідшати, в лице мені повіяло вітром, а це означало, що гінкго вже піднялося над сусідніми деревами.

Але я ліз все вище і вище, твердо вирішивши не дивитися по боках доти, поки не доберуся до самої верхівки. Нарешті, гілки почали гнутися під моєю вагою. Тоді я вибрав надійну розвилку, сів зручніше і глянув униз на дивну панораму таємничої країни, в яку нас занесла доля.

Сонце вже спустилося до самої лінії обрію, але вечір був такий ясний і тихий, що плато, яке розкинулося піді мною, виднілося