Читати книгу - "Принц Каспіан"

– Пошліть Гленсторма, ваша величносте, – запропонував Трюфеліно, – з кого, з кого, а з кентавра ніхто не справлятиме смішки.

За годину по тому двоє ясновельможних панів особливо наближених до Міраза, а саме лорд Каверзіан і лорд Спесивіян, прогулюючись уздовж позицій війська заморців і длубаючи в зубах після ситого сніданку, узріли, як виходять із лісу кентавр і велетень, яких вони вже мали честь побачити в бою, а поміж ними хтось третій, кого вони, як не морщили лоба, впізнати не змогли.

До речі мовити, коли б під ту хвилину Едмунда побачили хлопчаки з його рідної школи, то й вони його навряд чи впізнали б, позаяк Аслан вдихнув у нього почуття королівської достойності.

– Що відбувається? – не на жарт переполохався Каверзіан. – Невже вони наступають?

– Та ні, – заспокоїв його Спесивіян, – бачите, у них в руках зелені віти, мабуть, парламентарі, здаватися йдуть.

– Е-е-е, ваша ясновельможносте, – похитав головою Каверзіан, – Ви лишень гляньте на того, що посередині, – з його вигляду не скажеш, що він іде здаватися, навпаки, вигляд у нього такий, неначе він іде пропонувати здатися нам! Але хто б то міг бути? На цього хлопчиська, Каспіана, не схожий…

– Не схожий, – погодився Спесивіян. – Б’юсь об заклад, що цей орел побував не в однім бою! От тільки звідки він з’явився у заколотників? Як собі знаєте, ваша світлосте, а мені це дуже і дуже не до вподоби. Я й більше скажу (це лише між нами) – він навіть куди величніший за їхню величність! А погляньте-но на цей обладунок – та нашим ковалям такий і не снився!

– Ставлю свого сірого в яблуках, що він несе нам виклик, а не капітуляцію, – зробив висновок Каверзіан.

– Ет, пусте! – махнув рукою Спесивіян. – Ворог у нас, так би мовити, уже у жмені, а Міраз – не такий він бовдур, аби ризикувати власною шкурою заради якогось непевного честолюбства. Ні, він на це не піде…

– …Якщо його не… підштовхнути, – обережно натякнув Каверзіан.

– …Лише вкрай непомітно, – з півслова вловив натяк Спесивіян і стишив голос. – Давайте-но з вашою світлістю відійдемо подалі від варти. Отже, чи правильно зрозумів я вашу світлість?

– Якщо Міраз дасть згоду на двобій, – підморгнув Спесивіяну Каверзіан, – то він або переможе, або буде переможеним.

– Резонно, – кивнув Спесивіян.

– Якщо він переможе, то можна сміливо вважати, що цю війну ми виграли.

– Резонно. А коли ні?

– А коли ні, то ми з таким самим успіхом зможемо виграти війну без нього! Не думає ж ваша світлість, що Міраз – видатний воєначальник! Отже, ми з вами будемо у виграші удвічі: виграємо війну, а заразом програємо короля.

– Якщо я правильно зрозумів, то ваша світлість уважає, що ми здатні управлятися в королівстві без короля так само успішно, як і з ним?

– Що ви, набагато краще! – скривився Каверзіан. – Адже саме ми з вами й посадили цього мерзенного Міраза на престол, і ось уже скільки років він править собі на втіху, живучи у розкошах, а що ж нам? За нашу відданість, відвагу, винахідливість? Дуля з маком!

– І не кажіть, – зітхнув Спесивіян. – Однак більше про це анітелень – здається, йде вістовий покликати нас до королівського намету.

Коло королівського шатра лорди знайшли Едмунда і його почет. Їх частували тістечками та вином. Вочевидь вони сиділи в очікуванні відповіді на доставлене послання. Обидва заморські лорди придивилися ближче до них і зійшлись на тому, що їм не хотілось би стятися в бою з жодним із цих грізних парламентерів.

У шатрі лорди знайшли Міраза; той на самоті з люттю розправлявся зі сніданком. Його лице вкривали червоні плями, брови були насуплені.

– Ось полюбуйтесь, – жбурнув він через стіл пергамен, – що за визивну цидулку надіслав нам наш вискочка-небіж!

– Із вашого дозволу, сір, – обережно зауважив Каверзіан, вивчаючи сувій, – якщо той молодий лицар, що сидить біля входу, і є згаданий тут король Едмунд, то краще вам стримуватися у словах.

– Едмунд? Чхати на Едмунда! Невже ваша світлість йме віри цим дитячим казочкам про Пітера, Едмунда та… кого там ще?!

– Я йму віри своїм очам, із вашого дозволу, сір, – також обачно зауважив Каверзіан.

– Гаразд, годі сперечатися через дрібницю, – погодився Міраз, – а от стосовно двобою, сподіваюся, у нас спільна думка.

– Ще б пак! – вигукнув Каверзіан.

– Ану лишень, і яка ж? – усміхнувся Міраз.

– Відмовитися, – зітхнув Каверзіан. – Мене страхополохом не назвеш, але, відверто кажучи, я б остерігся виходити на герць навіть проти того парубка, що сидить біля входу. А якщо його брат, Великий король, ще небезпечніший, а, судячи з усього, так воно і є, то заради вашого дорогоцінного життя, тримайтеся від нього якомога далі, благаю вас.

– Бодай тебе заціпило! – розгнівався Міраз. – Говорити! Мені! У вічі! Такі речі! Та щоб я злякався якогось там Пітера, якого, либонь, і на світі нема – та ні зроду-віку! Ніякого Пітера я не боюсь, а питаю вашої ради виключно з точки зору розсудливості цього двобою для вищих інтересів нашої корони!

– Так саме про це я й кажу, – буцімто навіть образився Каверзіан, – а чи варто зв’язуватися з таким небезпечним суперником, коли ми ось-ось і без того виграємо війну? Я також мудро побоявся б битися з лицарем, у якого на чолі написано, що він несе вам смерть.

– Знову заторочив! – уже не на жарт розгнівався Міраз. – А чи не бажає їхня світлість, аби всі подумали, немовбито король такий самий боягуз, як і його найближчий радник?!

– Ну, це вашій величності видніше, – смиренно уклонився Каверзіан.

– Ми сподівалися почути раду державного мужа, а ти говориш, як полохлива стара баба! – обурився Міраз. – А яку нам дасть пораду лорд Спесивіян?

– Ваша величність виголосили коротку, але видатну промову про користь розсудливості для своєї корони. По суті, кращої зачіпки для того, щоб відмовитися від двобою, нам годі й шукати, так і скажемо у відповідь: ми, мовляв, не боягузи, а якщо і відмовляємося, то не тому, що боїмося, а виключно з точки зору вищих інтересів корони, тож вибачайте, а битися ми не…

– О, небо! – вигукнув Міраз і навіть вискочив з-за столу. – Та як у вас язик повернувся на такі слова! «Зачіпка», «вибачайте» – та я не шукаю зачіпки, а просити вибачення тим паче не маю наміру, чуєте, ви?

Розмова йшла саме так, як того прагнули лорди, тому вони не виправдовувалися, а лише мовчки потупили очі.

– Ага, розумію, – сказав Міраз, по черзі оглядаючи лордів, та до того пильно, неначе щойно їх уперше й побачив, – у моїх радників заячі серця, але їм дістало зухвальства і нахабності думати, буцімто таке саме серце б’ється у грудях Міраза. Подумати лише: відмовитися