Читати книгу - "Ловець снів"

— Не знаю, — відповідає Джонсі. — Але Дейві Траск бачив її і сказав, що вона там.

— Чогось мене туди не тягне, хлопці, — каже Бобер. — Ну, тобто я б, звичайно, хотів подивитися на піхву Тіни Джин Слопхенґер…

— Шлоссінґер…

— …Але ця будівля стоїть порожньою, ще відколи ми в п’ятому класі вчилися…

— Бобре…

— …І там, напевне, повно пацюків.

— Бобре …

Але Бобер має намір договорити до кінця.

— Щури переносять сказ. До біса сказу.

— Нам не потрібно заходити всередину, — говорить Джонсі, і всі троє дивляться на нього знову зацікавлено. Це, як сказав один, коли побачив чорнявого скандинава, «вікінг іншого кольору»[47].

Джонсі бачить, що повністю заволодів увагою друзів, киває і продовжує:

— Дейві каже, що потрібно обійти будівлю й зазирнути в третє чи четверте вікно з тилу, біля під’їзної дороги. Там колись був кабінет Філа й Тоні Трекерів, і в ньому на стіні досі висить дошка оголошень. Дейві каже, що на дошці зараз тільки дві речі: карта Нової Англії з маршрутами перевезень і фото Тіни Джин Шлоссінґер, де видно все, що в неї є між ніг.

Друзі дивляться на нього, затамувавши подих, і Піт ставить запитання, яке крутиться в усіх на язиці.

— Вона зовсім гола?

— Ні, — зізнається Джонсі. — Дейві каже, в неї навіть цицьок не видно, але вона без трусів і задирає спідницю, і все видно, як у ясний день.

Піт засмучений тим, що не побачить зовсім голою шкільну королеву цього року, але всі вони жваво уявляють її з задертою спідницею, і це всіх розпалює, пробуджуючи якесь примітивне, напівтаємне уявлення про те, як насправді відбувається секс. Дівчина могла задерти спідницю, врешті-решт, чому б ні, будь-яка дівчина це може.

Навіть Генрі більше не ставить запитань. Єдине запитання лунає від Бобра: він перепитує Джонсі, чи дійсно їм не доведеться заходити всередину, щоб побачити картинку. І ось у єдиному потужному, майже несвідомому пориві, схожому на весняну повінь, вони вже рухаються до під’їзної дороги, яка тягнеться вздовж тильної частини будинку до порожнього майданчику.

5

Покінчивши з другою пляшкою, Піт закинув її якнайдалі в ліс. Відчувши себе краще, він обережно звівся на ноги та обтрусив сніг із дупи. Невже набряк коліна трохи зменшився? Мабуть, так. Виглядало воно, звичайно, жахливо, ніби в нього там невелика модель клятого міннесотського стадіону «Метродоум», але біль трохи вщух. І все ж таки він ішов повільно й акуратно, злегка махаючи пластиковим пакетом. Тепер, коли заглух тихий, але владний голос, який наполягав, що йому потрібно, просто життєво необхідно випити пива, він з тривогою подумав про жінку, сподіваючись, що вона не помітила його відсутності. Він ітиме не поспішаючи, зупинятиметься кожні п’ять хвилин, щоб масажувати коліно (або щоб поговорити з ним, підбадьорити — безглузда думка, але поруч усе одно нікого і гірше від цього не стане), і повернеться до жінки. А потім вип’є ще пива. На перевернутий «скаут» він не озирався і тому не бачив, що знову й знову писав на снігу слово «Даддітс», доки сидів і згадував той день у 1978 році.

Тільки Генрі запитав тоді, що робить фотографія Шлоссінґер у порожньому кабінеті порожньої будівлі, і зараз Піт думав, що Генрі спитав лише тому, що виконував свою роль скептика в їхній компанії. Так, він один раз запитав про це, інші ж просто повірили , чому ні? Пітові було тринадцять років, і з них він півжиття вірив у Санта-Клауса. До того ж…

Піт зупинився біля вершини великого пагорба не тому, що видихався, і не через біль у нозі, а тому що раптом відчув низький звук гудіння в себе над головою, наче працював трансформатор, тільки якийсь циклічний, гучне «бум-бум-бум». І це не було «раптом» — він уже якийсь час чув цей звук, просто лише зараз про це подумав. Одразу ж йому в голову полізли всілякі химерні думки. Наприклад, про одеколон Генрі… Про Марсі. Про когось на ім’я Марсі. Серед знайомих ніяких Марсі, здається, не було, але це ім’я звідкись спливло в його голові, ніби як «Марсі, ти потрібна мені», або «Марсі, я хочу тебе», або, можливо, «Марсі, щоб тебе, принеси сюди сифон».

Він зупинився, облизуючи пересохлі губи. Пакет із пивом тепер висів на руці прямо вниз, маятниковий рух припинився. Він подивився на небо, впевнений, що там будуть вогні… І вони там були, правда, тепер лише два і дуже слабкі.

— Скажи Марсі, нехай змусить їх зробити мені укол, — сказав Піт, чітко вимовляючи кожне слово і знаючи, що це саме ті, правильні слова. Чому правильні або як саме правильні, він не знав, але так, ці слова звучали у нього в голові. Було це його власне осяяння — чи слова породжені отими вогнями? Піт не знав напевне.

— Гадаю, ні те, ні інше.

Піт зрозумів, що сніг остаточно припинився. Світ навколо нього мав лише три барви: темно-сірий колір неба, темно-сірий колір ялин та ідеальна первозданна білість свіжого снігу. І тиша.

Піт нахилив голову спершу в один бік, потім в інший, прислухався. Так, тиша. Повна. У всьому світі жодного звуку, навіть гудіння припинилось остаточно, так само як сніг. Подивившись угору, він побачив, що бліді, як міль, вогні теж зникли.

— Марсі? — вимовив він, ніби когось кликав. Йому спало на думку, що в жінки, яка спричинила аварію, могло бути ім’я Марсі, але він відкинув цю ідею. Жінку звали Беккі, він знав це так само точно, як того разу знав ім’я ріелтерки. Марсі — це було просто слово, позбавлене будь-яких асоціацій. Можливо, в нього дах поїхав. Що ж, не вперше.

Він піднявся на вершину пагорба і почав спускатись. Думки його повернулися до того дня в 1978 році, коли вони зустріли Даддітса.

Піт уже майже дійшов до того місця, де дорога вирівнювалась, коли коліно знову несподівано дало про себе знати, і цього разу не занило. Здавалося, що коліно ось-ось спалахне зсередини, як просмолена деревина на вогні.

Піт повалився долілиць на сніг. Він не чув, як у пакеті розбиваються пляшки «Баду», всі, крім двох, бо кричав занадто голосно.

Розділ 6

Даддітс, частина друга