Читати книгу - "Зашморг"

— А він хто такий? — якомога байдужіше запитую я. — І чому б йому не знятися?

— Та ні, ради бога, нехай знімається, — махає рукою Валя. — Він культурником тут працював, у санаторії.

— Костя і зараз тут працює? — запитую я.

— Не знаю, — байдуже знизує плечима Валя. — Я його щось не бачу.

Після обіду я обережно починаю розв'язувати своє головне завдання: намагаюсь розшукати Костю.

Перша розмова у зв'язку з цим відбувається у мене у вестибюлі їдальні. Там на стіні розвішано яскравий розклад різних культурних та спортивних заходів, афіші кінофільмів, кольорові фотографії басейну, волейбольного і баскетбольного майданчиків. Над усім цим простягся чіткий лозунг: «Єдина краса — здоров'я!»

Під цією стіною за маленьким столиком сидить втомлена і похмура людина у білому халаті. Це черговий «служби уваги». Він явно нудьгує. Чомусь ніхто не вимагає від нього уваги. І я вирішую порушити його сумну самотність.

Через п'ять хвилин Семен Гаврилович — так звуть похмуру людину в халаті — вдячний уже мені за увагу, скаржиться, що на нього тепер «навантажили», крім чергування, ще й усю культурно-масову роботу. Бо той, хто працював до нього на цій посаді, грубо кажучи, прокрався. Проте скандал вирішили зам'яти й обмежились тим, що вигнали цього паршивця Костю з роботи. Кому хочеться псувати реноме своєї установи, запитується? А вкрав Костя не більше і не менше як дві тенісні ракетки, закордонний футбольний м'яч, три ще не ношені вовняні спортивні костюми і навіть трубу з оркестру — правда, стару. Семен Гаврилович перераховує мені все це з винятковою точністю, бо сам схвалював відповідний акт про списання цих усіх предметів як непридатних до вжитку. Не подумайте, особисто Семен Гаврилович — бездоганно чесна людина і не дозволить собі присвоїти чужу копійку та державну — теж. Але підписати такий акт… Він тяжко зітхає.

— Ублагало начальство. Ну, а якщо чесно, то кому хочеться псувати взаємини з начальством? І взагалі. Мені хіба більше за всіх потрібно, по-вашому? Але якщо подумати, то соромно. От я вам і розповідаю.

— І де ж тепер той бідолаха Костя? — співчутливо запитую я, бо такий тон найбільше відповідає не стільки трагедії самого Кості, скільки долі ні в чому не винного Семена Гавриловича, вихором подій втягнутого у цю історію, котрий невідомо за що потерпів.

— А! Йому добре, він на волі, — зітхає Семен Гаврилович з виглядом в'язня, замкненого у фортеці.

— Тобто, — намагаюсь я конкретизувати, — що значить на волі?

— Це значить — у мами, — знову зітхає Семен Гаврилович, цього разу так, що може розчулити камінь. — А мама у нього шеф-кухар у «Перекопі». Вам усе зрозуміло? Вона як-небудь витримає на своїй шиї трьох таких нероб, як її дорогоцінний Костя.

Нам ніхто не заважає, і бесіда наша мирно тече далі.

Зрештою, я довідуюсь не тільки прізвище Кості, його адресу, але й дещо про його життя, характер, навіть друзів. Семен Гаврилович при всій своїй млявості, навіть іпохондрії, а також зневазі до людських справ і пристрастей виявляється людиною дивовижно поінформованою, до того ж з філософським напрямом розуму, схильним до аналізу та узагальнень. І тому особисто для мене його «служба уваги» виявляється вкрай цінною.

— Що згубне для Кості? — буркотливо міркує Семен Гаврилович, тьмавим поглядом упираючись кудись у далечінь. — Для нього згубною є мама. І згубним є тато. Мама нищить його любов'ю. Тато — нехай земля йому буде пером, він спився — нищить його своїми генами. При таких генах Кості для виховання потрібна не мама, а миколаївський фельдфебель з різками. Це вже я вам кажу, інакше вийде не людина, а грудка грязюки, що поступово й сталося. Об Костю зараз можна тільки забруднитися. А кожна людина шукає собі відповідне середовище проживання. Ви помітили? І найчастіше погана компанія не засмоктує, а приваблює. Запевняю вас. Ви, здається, вчитель?

— Звідки ви знаєте? — дивуюсь я.

— А! Звідки тільки тепер не надходить інформація, розумієте. Так от, слухайте мене, і ви станете, не скажу — розумнішим, але мудрішим. Це вже напевно. Костя — це теж продукт, ви розумієте? І він теж учився колись у школі, а зараз Костя знайшов собі таке середовище, де один кращий від одного, я вам скажу. Візьміть хоч би цього п'яницю Мотьку, нашого водопровідника. Ви знаєте, чому у нас тут усі крани течуть і гаряча вода то йде, то ні? А тому, що завідує цим завжди п'яний Мотька. Коли у нього, не дай бог, відкриється нарешті виразка, у нас гаряча вода буде без перебою. Це я вам кажу. А поки що я не можу провести змагання з плавання.

Наша бесіда закінчується, і я найсердечніше прощаюсь з Семеном Гавриловичем. Змістовнішого співбесідника я тут ще не зустрічав. Це просто щастя, що мені спало на думку порозмовляти з ним.

… Надвечір біля старовинного будинку грязелікарні я зустрічаюсь з Дагіром. У центрі нашої уваги тепер тільки Костя. Дагір, звичайно, знає його. Я тільки прошу з'ясувати, чи був Костя два тижні тому в Москві, а також як він живе зараз, де буває, з ким зустрічається.

— Ось іще що. Не чіпай Мотьку. Ним я сам займуся.

Я думаю про невідомого мені Костю, покидька і злодія, який, дуже можливо, виявиться тепер ще й убивцею, думаю про те, як дорого обійшлося боягузливе, а можливо, і кар'єристське небажання здіймати «галас» навколо його крадіжки. І, до речі, перешкодити цьому могла б навіть така непомітна людина, як Семен Гаврилович, якби він відмовився підписати фальшивий акт. І тоді Костя вже півроку сидів би під замком у колонії і сьогодні не чекала б Костю кара у сто разів страшніша, ніж за ту крадіжку в санаторії. Але Віра, головне — Віра, вона була б зараз живою…

Наступного ранку в кінці коридора першого поверху я натрапляю на вузенькі двері і металевими сходами, що гудуть під ногами, сходжу вниз, у підвал. Обабіч тягнуться якісь складські приміщення. Задушно, парко. Штовхаю нарешті якісь двері і потрапляю у котельню. У топках величезних казанів реве полум'я, підлога закидана вугіллям. Двоє замурзаних, напівголих хлопців щось кричать мені, виблискуючи білками очей і білозубими посмішками. Я у відповідь теж посміхаюсь і махаю рукою, даючи зрозуміти, що потрапив не туди, куди хотів.

Йду далі темним коридором і нарешті дістаюсь до слюсарної майстерні. Гострий запах металу — ось перше, що я тут відчуваю. Довгий, оббитий залізом стіл, лещата, маленький токарний верстат біля