Читати книгу - "Вітер у замкову шпарину"

Її очі знову заплющилися. І цього разу вже не розплющувалися, тож Тім тихенько вийшов з кімнати.

Пересвідчившись, що мати заснула, Тім підійшов до валізи Великого Келза, яка стояла в задньому коридорчику (під старою подертою ковдрою вгадувалися квадратні обриси) перед кімнатою для взуття на вході. Коли він сказав Збирачеві, що в Лісовому лише два замк´и, той відповів: «О, я думаю, тобі відомо про ще один».

Він стягнув ковдру й оглянув вітчимову валізу. Валізу, яку той часом пестив, як улюблену кицьку, і на якій часто сидів уночі, пахкаючи люлькою у прочинені двері чорного ходу, щоб виходив дим.

Тім швидко пішов у передню частину будинку (не взуваючись, щоб не розбудити матір) і виглянув у вікно. На подвір’ї нікого не було, і на политій дощем дорозі не видно було Великого Келза. Нічого іншого Тім і не очікував. Келз, напевно, сидів зараз у Ґітті й набирався на ті жалюгідні останні гроші, що в нього лишилися, щоб зрештою нажлуктитися до непритомності.

От би хтось його віддубасив, щоб він на власній шкурі відчув, як воно. Я б і сам його побив, якби був дорослий.

Нечутно ступаючи, Тім пішов назад до валізи, став перед нею навколішки й витяг з кишені ключ. То була крихітна срібна штучка завбільшки з пів срібного зливка і навдивовижу тепла на дотик, наче жива. Замкова шпарина у мідній пластині спереду на валізі була значно більша. «Цей ключ нізащо до неї не підійде», — подумав Тім. А тоді згадав, що Збирач попередив: «Це не простий ключ, а чарівний. Ним можна відімкнути що завгодно, але тільки один раз».

Тім вставив ключ у замок, і той тихо-мирно клацнув, наче був призначений саме для цього замка. Коли він натиснув сильніше, ключ плавно повернувся, проте все тепло враз його покинуло. Тепер у Тімових пальцях був лише мертвий холодний метал.

— Після цього він стане ні до чого не придатним, як сміття, — прошепотів Тім і роззирнувся навколо, бо зненацька ним опанувала впевненість, що за спиною стоїть Великий Келз, сердитий, мов чорт, і стискає руки в кулаки. Але позаду нікого не було, тож він розстібнув пряжки ременів і підняв кришку. Від рипіння петель він увесь зіщулився і знову кинув погляд через плече. Серце важко калатало, і попри те, що дощовий вечір видався прохолодним, на лобі проступили краплини поту.

Нагорі лежали сорочки й штани, покидані абияк, багато було старих і тряхлих. Тім подумав (з гіркотою, якої не відчував раніше): «Мама буде йому цей одяг прати, й латати, і охайно складати, коли він їй накаже. А він їй потім подякує ударом по руці чи кулаком в обличчя або шию?»

Він витяг весь одяг і під ним побачив те, через що валіза була такою важкою. Батько Келза був теслею, і всередині лежали його інструменти. Тіму не потрібен був дорослий, щоб здогадатися, що вони такі цінні тому, що металеві. Він міг би їх продати, щоб сплатити податок, все одно він ними не користується і навіть не вміє, я певен. Він міг би їх продати тому, кому вони потрібні, наприклад, Геґерті Гвіздку, заплатити податок, і грошей ще б лишилося чимало.

Такі вчинки мали свою назву, і завдяки урокам вдови Смек Тім її знав. Скнарість.

Він спробував витягти ящик з інструментами, але це вдалося не одразу. Надто важкі вони були. Тому Тім поклав молотки, викрутки й точило на одяг і лише тоді спромігся вийняти ящик. А під ним виявилося п’ять сокир, що змусили б Великого Роса ляснути себе по лобі від огиди й подиву. Дорогоцінну сталь вкривали плями іржі, й Тіму навіть не потрібно було перевіряти леза пальцем, щоб зрозуміти, що вони тупі. Новий чоловік Нел час від часу заточував сокиру, якою користувався, але про ці запасні не дбав уже давно. Коли вони йому знадобляться, то стануть уже геть непридатними.

В одному кутку валізи лежав невеличкий мішечок з оленячої шкіри і якась річ, загорнута у клапоть тонкої замші. Цю річ Тім підняв, розгорнув і уздрів портрет жінки з приємним усміхненим обличчям. Пишне темне волосся вільно спадало їй на плечі. Тім не пам’ятав Мілісент Келз (коли вона пішла на галявину, де ми всі зрештою зберемося, йому було всього три чи чотири рочки), але зрозумів, що то вона.

Він загорнув портрет, поклав на місце й узяв мішечок. На дотик там був усього один предмет, маленький, проте доволі важкий. Тім потягнув за шворку і розв’язав торбинку. Надворі прогримів грім, Тім смикнувся від несподіванки, й предмет, захований на самому дні валізи Келза, випав йому на долоню.

То була щаслива монетка його батька.

Усе, крім речі, яка належала батькові, Тім поскладав назад у валізу: на дно — ящик, у нього поклав інструменти, які витягав, щоб полегшити вагу, а зверху накидав одягу. Потім затягнув ремені. Усе було добре, та коли він спробував замкнути валізу срібним ключем, то він провернувся, але валізи не замкнув.

Ні до чого не придатний, як сміття.

Тоді Тім просто накрив валізу старим шматом ковдри. Довелося трохи пововтузитися, щоб усе виглядало більш-менш так само, як і було. Це могло подіяти. Він часто бачив, як вітчим пестив валізу й сідав на неї, але відкривав він її дуже рідко, та й то лиш для того, щоб витягти точило. Те, що до неї лазив Тім, могло якийсь час лишатися непоміченим, але він знав, що рано чи пізно його викриють. Настане день (може, наступного місяця, та швидше, наступного тижня — чи навіть наступного дня!), коли Великий Келз вирішить, що йому потрібне точило, чи згадає, що в нього є й інший одяг, крім того, який він приніс з собою в заплічному мішку. Він побачить, що валізу відкривали, полізе шукати торбинку з оленячої шкіри й виявить, що монетки, яка там лежала, нема. А що тоді? Тоді його новій дружині й новому пасербу доведеться терпіти побиття. І, мабуть, сильне.

Тім боявся цього. Але дивлячись на знайому червонясто-золоту монетку, що висіла на срібному ланцюжку, він уперше в житті всерйоз розлютився. І то була не безсила злість маленького хлопчика, а справдешній гнів дорослого чоловіка.

Якось він запитав у Старого Дестрі про драконів і що вони можуть заподіяти людині. Чи боляче це було? Чи лишались якісь… ну… частини тіла? Фермер побачив Тімові страждання і по-доброму обійняв його за плечі.

— Не хвилюйся, синку. Драконове