Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

Я написав йому відповідь за кухонним столом. Збирався написати її коротко на листівці. Та як тільки взяв ручку, не знаходив відразу потрібних слів. «Я мав щастя познайомитися з Хондою-саном і багато чим йому зобов’язаний. Вістка про те, що його більше немає, розбудила в моїй душі не один спогад. Ми сильно різнилися віком, а наше спілкування тривало всього один рік, але я відчував у ньому щось таке, що зворушує людське серце. Щиро кажучи, я не сподівався, що Хонда-сан залишить мені пам’ятний дарунок. Я навіть не впевнений, чи заслуговую його. Та якщо така воля покійного, то я з повагою прийму цей дарунок. Буду радий, якщо Ви зв’яжетеся зі мною у зручний для Вас час».

Написану листівку я опустив у найближчу поштову скриньку й промовив сам до себе:

Хто не ризикує —

Той не виграє.

Номонхан.

Куміко повернулася додому майже о десятій. Подзвонила ще до шостої й сказала, щоб я сам вечеряв, а вона перекусить десь у місті, бо й сьогодні, мабуть, прийде пізно. Я не заперечував і приготував собі щось нашвидкуруч. Після вечері читав книжку. Потім прийшла Куміко, захотіла пива, і ми разом випили пляшку. Вона здавалася виснаженою. Сіла за кухонний стіл і, підперши щоку рукою, слухала мене й майже не відповідала. Наче думала про щось своє. Я сказав, що помер Хонда-сан.

— Що, Хонда-сан помер? — перепитала Куміко, зітхаючи. — А втім, він уже був у літах і майже глухий. — Однак почувши, що Хонда залишив мені подарунок, вона так здивувалася, ніби з ясного неба грім ударив. — Він тобі щось залишив?

— Так. Сам не збагну, чому мені.

Насупивши брови, Куміко на хвильку задумалася.

— Напевне, ти йому сподобався.

— Але ж я з ним по суті й не розмовляв. Принаймні майже нічого не казав. Та якби й пробував, він однаково не почув би. Раз на місяць ми з тобою сиділи в нього і тільки з повагою вислуховували його розповіді. Майже всі вони були про війну, про Номонхан. Про те, як вони кидали в танки пляшки із запальною сумішшю, а танки спалахували чи не спалахували. От і все.

— Не знаю. Але щось у тобі йому сподобалося. Напевне. А загалом я не уявляю собі, що було в голові такої людини.

Куміко знову замовкла. Настала якась напружена тиша. Я зиркнув на календар: до місячного було ще далеко. І я подумав: «Може, якісь неприємності на роботі?»

— Роботи по горло? — запитав я.

— Трохи є, — сказала Куміко, випивши ковток і поглянувши на рештки пива у склянці. В її голосі вчувалася задирлива нотка. — Вибач, що затрималася допізна. Робота в журналі така, що запарка трапляється. Однак я не завжди приходжу так пізно, правда? Я вже не раз просила, щоб мене не перевантажували. Бо я вийшла заміж.

Я кивнув:

— На роботі буває так, що треба затриматися. Проти цього я нічого не маю. Але боюся, щоб ти не перевтомилася.

Куміко довго милася під душем. А я перегортав тижневик, який вона принесла.

Раптом я запхав руку в кишеню і намацав гроші, отримані від виробника перук. Досі я їх з конверта так і не виймав і про цей підробіток Куміко нічого не сказав. Я не збирався його приховувати, а просто пропустив нагоду розповісти й промовчав. Минав час, і я не уявляв собі, як про це заговорити. Якби сказав, що, познайомившись з дивною шістнадцятирічною дівчиною, що мешкає по сусідству, пішов з нею збирати дані про лисих і непогано — більше, ніж сподівався — заробив, то, можливо, Куміко відповіла б: «От і добре!» — і на цьому все скінчилося б. А може, й ні. Ану ж вона захотіла б дізнатися більше про Мей Касахару? І занепокоїлася б тим, що я познайомився з дівчиною шістнадцяти років? І тоді довелося б розповісти докладно від самого початку, коли, де і як ми зустрілися. А я не мастак пояснювати щось подібне по порядку.

Я добув гроші з конверта й переклав у гаманець, конверт зім’яв і викинув у відро для сміття. «Ось так, потроху, люди створюють таємниці», — подумав я. Я не збирався навмисне щось приховувати від Куміко. Бо, зрештою, не мало значення, скажу я про Мей чи ні. Та незалежно від мого початкового наміру вся ця справа на якомусь делікатному етапі, врешті-решт, опинилася під непрозорим покровом таємниці. Те ж саме сталося з Критою Кано. Я розповів Куміко, що до нас приходила молодша сестра Мальти на ім’я Крита. Що була одягнена за модою початку шістдесятих. Що взяла у нас з-під крана пробу води. Але промовчав, що після того ні сіло ні впало взялася викладати свої незрозумілі зізнання, але на півдорозі, не сказавши ні слова, зникла. Бо розповідь Крити Кано виявилася настільки дикою, що я не зміг би її в усіх подробицях відтворити. А можливо, дружині було б неприємно чути, що Крита Кано, закінчивши свою справу з водою, ще довго сиділа у нас і відкривала мені свої загадкові особисті таємниці. Ось так у мене з’явилася ще одна невелика таємниця.

«Можливо, що й Куміко має від мене таємниці», — подумав я. Якщо так, то я не міг їй ні в чому дорікнути. Зрештою, кожна людина їх має. А я, можливо, маю більшу схильність до таємниць, ніж вона. Загалом Куміко говорить те, що думає. Вона з тих людей, що говорять і думають одночасно. А от я зовсім інший.

Занепокоївшись від таких роздумів, я попрямував до ванної. Зупинився перед відчиненими дверима й дивився на Куміко ззаду. Вона, переодягнувшись у блакитну піжаму, стояла перед дзеркалом і витирала волосся рушником.

— А знаєш, я все про роботу думаю, як тільки можу, — сказав я. — До приятелів звертався та й сам дещо надибав. Загалом робота є, хоч зараз берися до неї. Хоч завтра починай, якщо вирішив. Та от я ще не визначився. Ніяк не збагну, чи можна таким чином вибирати собі роботу.

— Тому-то я тобі вже раніше казала: роби так, як вважаєш за потрібне, — сказала Куміко, поглядаючи на моє обличчя в дзеркалі. — Ніхто не змушує тебе сьогодні чи завтра ставати на роботу. Якщо ти переймаєшся фінансовою стороною, то дарма. Якщо ж ти маєш психологічні проблеми через те, що не працюєш, якщо тобі важко залишатися дома на господарстві в той час, коли я на роботі, то шукай собі якусь роботу. Я на все згідна.

— Звісно, мені таки доведеться