Читати книгу - "Клуб зразкових чоловіків"

— Ви порядна людина. Ви ж бо не стали говорити слідчим про наші перевірки.

— Може й так. Але те, що ви розповіли, сильно змінює картину.

— Змінює, — погодилася Іра. — Але не істотно.

— А чому ви вважаєте, що основна загроза «Золотому кореню» походить від «Сибірського хутра»? — поцікавився Нержин, підливаючи Ірі чаю.

— Та ви б хоч раз бачили Коржа і його людей? Такі не зупиняться ні перед чим!

— Як ви сказали? Коржа?

— Так, — кивнула Іра, — директора «Сибірського хутра».

— А ім’я і по батькові?

— Веніамін Северович.

— Отакої… — замислено промовив Нержин. — Веніамін Северович… Ну і розкидала людей перебудова…

— Ви що, його знаєте? — здивувалася Іра.

— Ну, як вам сказати… — зам’явся Сергій. — Не те щоб знаю особисто, але по своїй роботі я читав деякі його статті, опубліковані наприкінці сімдесятих… Узагалі, серед істориків другої світової Корж — особистість відома.

— Корж — історик?!

— Й історик теж, — загадково сказав Нержин. — У сімдесяті роки у «Воєнно-історичному журналі» публікувалися статті за підписом «Корж Веніамін Северович, майор». Розумієте, просто «майор» — це пустий звук. Там були статті під звучними іменами знаменитих маршалів, генералів, адміралів, та ще й обов’язково зазначалася посада. А коли з’являлося отаке лаконічне «майор» чи «підполковник», можна бути упевненим — це офіцер КДБ. Так от, цей Корж писав про військових злочинців, хто і де ховався після війни, як кого знайшли та судили. Писав зі знанням справи. Я майже не сумніваюся в тім, що в КДБ він займався пошуком колишніх нацистів.

— Дурня якась, — Іра поморщилася. — Послухайте, Сергію, а ви впевнені, що ваш Корж-історик і наш Корж-хутровик — одна особа?

— Не сумніваюся. Скільки, як гадаєте, Веніамінів Северовичів мають прізвище Корж? Загалом так, Іро. Вважайте, що ви мене заінтригували по-справжньому, і я вже погодився взяти участь у роботі відділу журналістських розслідувань. Але потрібна повна інформація про «Сибірське хутро». Вся, яку ваш хвалений Клуб зразкових чоловіків може добути. Ви мене розумієте?

— Фантастичний фарт, Володю! — Валерій аж підстрибував. — За десять хвилин до твого приходу дзвонили з басейну на Бастіонній. Голик засвітився! Його пізнав тамтешній тренер. Він спустився на прохідну, до адміністратора, і знайшов абонемент з фотокарткою Голика. Заразом подивився, під яким прізвищем і на які дні тижня він у них записаний. Узагалі цей тренер діловий мужик. Запитував, чи не треба Голика скрутити прямо на місці. Я, звісно, сказав, що не треба. А то можна було б, га? — Валерій підморгнув.

— Можна, але на все свій час, — багатозначно підняв вказівний палець Туполєв. — Так під яким прізвищем, на який час і на які дні тижня в них записаний Голик?

— Та-ак, — Валерій заходився гортати великий чорний «органайзер». На четвер і суботу, уяви собі. На одинадцяту ранку. Що ж до його липового прізвища, то воно…

— …зовсім нам нецікаве, він ним ніде більше не користується, — перебив Туполєв.

— І все-таки скажу — Сидоренко.

— Еге ж, фантазія у громадянина Голика дуже багата, — поморщився Туполєв.

— Отже, у нас нарешті з’явилася тоненька ниточка. Питання лише в тому, як за неї потягнути, аби вона не порвалася. Які є міркування?

— Я вважаю, що за ним треба встановити спостереження, — озвався Валерій.

— Геніальна думка! — зиркнув на нього Туполєв.

І хто ж тобі дасть дозвіл стежити за людиною, яка зовсім бездоказово підозрюється в торгівлі наркотиками?

— А в тебе є краща ідея? — огризнувся Валерій.

— Та де там мені… Хіба що попросити двох-трьох людей у Рикова? Зрештою, чиїх убивають його чи наших?

На ній був напівпрозорий блідо-ліловий пеньюар, домашні капці та коралове намисто.

У вітальні накрито вечерю на двох. Старовинний срібний канделябр на чотири свічки гордовито вивищувався посеред вишуканої гастрономічної композиції, яку вінчали пляшки бургундського вина та її улюбленого іспанського мартіні. А Руслана все не було.

Жінка зізналася собі, що чекає на свого нового коханця з нетерпінням. За якихось півтора дня вона встигла прив’язатися до нього. Своєю живою вдачею і простацькими жартами Руслан відволікав її від тривожних думок.

І все-таки дивно, чому Іван Іванович доручив клієнта саме їй. Аргументи, що пролунали з його вуст, здавалися геть непереконливими.

Раптом мозок жінки обпекло. Чим вона відрізняється від професійних кілерів? Та єдино тим, що діє сама по собі, а отже, після виконання замовлення її… просто вб’ють — так само, як вона вб’є клієнта.

«Неважко здогадатися, кому він доручить убити мене після того, як я приберу клієнта», — смутно посміхнулася жінка, згадуючи широку посмішку свого нового коханця.

У двері подзвонили. Жінка здригнулася.

«А ось і мій чарівний кат».

Жінка зловісно посміхнулася, кинула оцінюючий погляд у дзеркало. Так, сьогодні вона шалено приваблива! Вона поправила зачіску, підфарбувала губи і побігла відчиняти.