Читати книгу - "Привид безрукого ката"

31.12.2012»

— Що там? — запитала Марі.

Лев прочитав уголос.

— Класний віршик, — зробила висновок дівчина. — Оптимістичний. А де він там узявся? Певно, лікарі підсунули, щоб підбадьорити... — висловила здогадку.

— Здається, до мене починає доходити! По-перше, дата. 31 грудня 2012 року біля мене було лише одне чудо природи, яке може щось подібне витворити. По-друге, це чудо само натякнуло на себе. Бачиш останнє слово? — Лев показав Марі папірця. — Як ти думаєш, чому остання літера маленька?

Марі не встигла відповісти, бо заклякла з переляку. Лев умить став червоний, як буряк. Від нього можна було запалювати сірника. Жили напружились, випнулись. Здавалося, ось-ось розірвуться, і він заллє весь світ багряною кров'ю.

У його голові стався дивний спалах. Наче на камеру було знято текст. Він наблизив текст до себе, щоб можна було розрізнити написане, і прочитав: «Коли в повному мороці світу закінчилася битва за місце під сонцем, перший промінь нового ранку гартував тебе перехресними стежками і благав: борись! Борись...»

— Невже? — здивувався Лев.

— Ти можеш мені пояснити, що сталося? — марно трясла ним Марі, бо він був, як скеля.

— Я, здається, знаю ім'я першого клієнта...

Лев узявся вкотре потрошити ковдру.

Ярема Сильвестрович повернувся зі Львова задоволений, як слон. Він успішно виконав надважливу роботу, з якою так якісно не впорались би навіть полчища Лизунів, готових на все заради збереження свого приперченого заду. Він вивідав, що тільки можна, і так уміло знешкодив потенційну загрозу, що від екстазу аж дух запирало. Навіть сам він, Лавник, дотепер не знав, якою силою володіє! Кайф!..

Але втому відчував сильно, бо енергії витратив стільки, що нею можна було обігріти цілий хутір Кернички, ще й по трубопроводу експортувати в сусідні Липники.

Суддя вийшов з машини. Морозяне повітря розпирало груди. Він оминув дачні ворота і стежкою посунув до лісу. Сніг був нерозчищений, Лавник грузнув у ньому ледь не по коліна, переступав вайлувато, як ведмідь, пер, аж парувало з нього. Але, на диво, не злився. Бо досі смакував, як уміло розправився з цією привабливою сучкою... Енергійна, горда, з убивчим поглядом, зваблива чортиця, як вона згодом тремтіла... Повна капітуляція!..

Ліс привітав суддю шурхотом гілок, містичним шепотінням й апетитним запахом, що хвилями лоскотав його ніздрі. Ярема Сильвестрович принюхався, уловив, звідки смакота доноситься, і посунув назад.

Сів у машину. Наказав водію їхати. Прямо. Виїхали на трасу «Київ — Чоп».

— Не спіши, — сказав водієві-охоронцю, глибоко вдихаючи через ніс, — бо втрачу пункт призначення.

Кілометрів через чотири повернули на вузьку нечищену дорогу з численними вибоїнами. Якби не сніг, що трохи позалатував ями, не проїхали б — навіть джип міг застряти на такій диво-трасі, яку можна використовувати хіба що для випробування спецтехніки. Дуже надійної при тому...

Годину диркали до загородженої бетонним парканом території, що скидалася на колишню військову частину. Перед масивною брамою зупинилися. Ліворуч на стіні одна над одною висіло дві таблички. На новій, що вище, написано «М'ясокомбінат», на пошарпаній, нижче — «Бойня».

— Приїхали, — сказав шеф. — Розвертайся і чекай.

Суддя на прохідній показав посвідчення, йому козирнув масивний охоронець в уніформі — і знову ніяких ознак життя.

Водій не встиг доїсти булочку, як Лавник повернувся. Він був бадьорий, губи червоніли, як маки. Шофер завів авто і витріщився на шефа.

— Що ти на мене вилупився? Невже гадаєш, що я кров пив? — запитав суддя, єхидно посміхаючись.

— Ні, — замахав головою водій. Він так уперто відганяв свої грішні думки, що з переляку включив задню передачу і з усього дуру врізався у бетонну огорожу.

Водій вибіг з авто, подивився на понівечений зад машини і ухопився з жаху за голову. Він за все життя стільки не заробив, скільки коштуватиме ремонт. Повернувся в авто, приречено сів за кермо.

Шеф був спокійний, як удав. Облизував губи.

— Якщо ти не будеш мене боятися, — прицмокнув, — не будеш хитрувати, а будеш мовчати — ти будеш жити, — пояснив. — Утямив?

— Угу, — відповів водій. Усе наче рукою зняло. І він поклявся, не таячи своїх думок, що вмре за шефа, якщо треба, і буде йому вірним псом до скону...

Розчервонілий Ярема Сильвестрович блаженно подрімував. Що таке купа металу у порівнянні з життям, яке за тебе ладні віддати?.. Добровільно, без примусу, просто так... І лише тому, що ти — сильний!..

— Ремонт за мій рахунок, — сказав Лавник не розплющуючи очей. І відчув, що добро робити теж дуже-дуже приємно. А хіба він міг би робити добро, якби не був сильний? Що може віддати слабак? Хіба злидні. Але їх у слабака теж ніхто не візьме, бо вони такі самі безсилі, як його господар.

Суддю тягнула додому невідома сила. Але водія він не підганяв, розумів, — не час.