Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

Коли відчинялися зовнішні двері, роззирнувся вусебіч і увесь зіщулився, затамувавши подих та заплющивши очі. Не довіряв він усім тим датчикам-роздатчикам та аналізаторам-синтезаторам. Тобто, і божевіллю своєму не довіряв? Чортихнувшись, Богдан рвучко розплющив очі і зробив гучний та глибокий вдих. Начебто останній вдих в цьому житті зробив.

Повітря пахло м’ятними льодяниками. А в проході, що відкрився перед ним, повільно коливалась стіна трави із стеблами, вкритими жовтим пір‘ястим пухом. А в самій траві щось цвірінчало. Переривчасто й тужливо. Наче плакало.

— Норильцєве! — гукнув Богдан кудись у бік мікрофону зовнішнього зв‘язку. — Бери відповідне приладдя й виходь. Обшивку оглянемо.

— А я? — сколихнулось повітря шлюзу ледь ображеним голосом Такаманохари.

— А ти нутрощі обстеж. Та знання шкільні згадай. Ще згодиться.

В мікрофонах лише щось рохнуло зневажливо. А за декілька хвилин, коли Кременчук вже стояв на поламаних під час посадки стеблах трави, з люку з‘явився ледь засапаний Норильцєв зі своїм нерозлучним мечем на поясі та кінцем складної драбини у руці. Інший кінець драбини тягнув малий Нкса.

— Молодці! — похвалив їх Кременчук. — Розкладайте драбину та ставте: я з апарату околиці роздивлюсь.

Околиці він роздивлявся уважно й тривалий час. Особливо Богдана цікавили оті прямі смуги, яких вони побачили з вишини. З драбини їх видно не було, але, дивлячись на безкраїй золотистий степ, що розкинувся аж до самого обрію, Кременчук подумки прикинув їхню ширину. Виходило — як мінімум з півкілометра. Забагато для шляхів транспортних сполучень. Хоча, що він за місцевий транспорт знає? Якщо, звісно, той взагалі місце має. А, може, й має, бо…

Примружившись до болю в очах, Богдан пильно вдивлявся в обрій. На заході, якщо слідувати за рухом місцевого світила, можна було розрізнити якісь вежі. Здавалися вони штучними, хоча цілком впевненим в цьому Богдан не був. Й-ех, якби трохи вище здійнятися! Хоча б на рівень отих високих деревин, які деінде височили на степових обширах і нагадували щось середнє між баобабами та розлогими ліванськими кедрами. Найближча з деревин височила десь за кілометр від апарату.

Кременчук зиркнув просто униз. Норильцєв вже витягнув свого меча й заходився рубати височезний ковил, розчищаючи галяву навколо апарату. О, молодчина! Нкса крутився поряд, власною вагою притискаючи зрубані стебелини до самої землі. Теж роботяга! А над ними обома клубочився бурштиновий серпанок пилку, що розлітався із впалої трави.

— Апчхи! — почулося знизу. — Ну, ви й напилили! Акуратніше можна чи ні? А-апчхи!

— Будь здорова, Сонько, й менше критикуй, а краще допоможи хлопцям, — гукнув Богдан з драбини і розпочав спускатися по ній.

На нього налинув якийсь радісний настрій чи то від чепурно-урочистого вигляду нової планети, чи то просто від відчуття того, що, не дивлячись на усі негаразди останнього часу, усі вони й досі живі і тому справи їхні обов‘язково мають піти на краще. Обов‘язково!

— Дивись-но, Сонько, як Нкса працює! Як завзято стрибає, хлопченя! І ти так можеш. В тебе ж рука, а не нога пошкоджена. Як вона, до речі?

— Нормально. Апчхи! Але я вже краще й дійсно всередині попрацюю. Апчхи-апчхи! І на дідька я сюди поперлася?

— А й дійсно, на дідька? — весело гукнув Богдан, зістрибуючи аж з п‘ятої сходинки драбини. Тіло його було сильним і ловким, наче на світ білий це тіло лише нещодавно народилось. — Ти краще склади список усіх внутрішніх пошкоджень, аби ми ретельно та за планом…

І осікся, побачивши обличчя Такаманохари.

Було воно опухле, червоне і якесь геть пожмакане. А й без того вузенькі щілинки очей взагалі зникли, злипшися, неначе два складених пальця.

— Апчхи! — знову здригнулася Сонька. — Ні, я таки піду звідси. Щось воно мені й щоки палить.

— Палить їй! — раптом коротко реготнув за спиною Богдана Норильцєв. — Щоки в неї! Та ви, Соню, підіть на себе в люстро подивитесь. Просто тобі маска розмальована з японського театру!

— Цить! — осмикнув його Кременчук, хоча й сам ледве стримував сміх. Нкса зненацька радісно застрибав на скошеній траві, а потім весело пішов вперекидь, зникаючи за опуклим бортом апарату. — Цить! — повторив суворіше Богдан: негоже командирові з підлеглих збиткуватися. Аж раптом рот його мимохіть, сам по собі, розтягнувся в широкій посмішці: — А й дійсно, ти подивилася б на себе, Сонько!

— А-а-апчхи! — ледь голову не відірвала собі гучним чихом Такаманохара. З-під її злиплих очей з‘явилися сльози. — Апчхи-чхи! От, дурні! — І вона обома руками схопилась за обличчя. — Матінко моя! — вигукнула і вилаялась незрозуміло. По японські, мабуть. — Та не мені одній, а всім треба до апарату ховатись. А пилок — на аналізатори. Отруйний він, здається.

— Ага, — весело погодився Кременчук, — отруйний. Он як нас з Ігорем потруїло: двісті років тепер житимемо. А мо‘ й більше. Чи не так, хлопче? — повернув він до нього своє, на диво слухняне, тіло.

— То у вас, Соню, — посміхнувся той, — алергія, мабуть. Усі симптоми присутні. Тож ви йдіть, йдіть, а ми, чоловіки, ділом займемось. І як ви з такою хворобою в рибальській артілі працювали?

Сонька, прикриваючи долонями рота й носа, переводила уважні погляди з рольовика на міліціонера, щосили тамуючи чергове чихання. А потім зненацька махнула рукою, розвернулася й щодуху кинулася всередину апарату.

— От, от, — підтримав Зоребора Кременчук, не звертаючи уваги на її маневри, — з такою хворобою не те, що працювати, а й бомжувати, мабуть, незручно. Але, — посварився він пальцем на хлопця, — ти рибалок не займай. В них ще з часів Христа місія особлива.

— А це до чого? Крім того, мені, до речі, подобається бути атеїстом.

— Та мені теж, — почухав потилицю Богдан, сам не розуміючи того, чому його так зацікавило це питання. — А ось чи подобається це Соньці, поки що невідомо. Чи Нксі.

— За Соню не знаю, а крчовнику… Він же на