Читати книгу - "Діаманти Ківі-Ківі"

— Я піду з вами, — вирішив Маукі. — Я більше не хочу працювати в білої людини. Підемо вниз по великій Летіахау аж туди, де вона губиться серед пісків, а потім — до Нтвевезее, на якому плавають грудки солі. Там ми досхочу нап'ємося води і, нарешті, забудемо про спрагу. В країну Кай-Кай я більше не піду, бо туди прийдуть поліцаї, надінуть на Ма-уск-ксі ланцюги і відведуть до злого бааса Крішансена. Тепер я вільний, як ви!

Настав квітень — осінній місяць у далекій південній країні. В нічній темряві Маукі з своїми товаришами прослизнув повз ферму Екенделя. Юнак ніколи не був таким дужим, хоча рубці від ран на спині ще пекли вогнем. Син літнього' бушмена Ча-чі-сско запропонував украсти з крааля Екенделя вівцю.

— Ти погана людина, — обурився Маукі. — Рехоботер руку мені потис, подякував, подарував люльку, тютюн і вогняне диво. Навіщо красти? Досить мені піти попросити, і рехоботер дасть нам повний волячий міхур тютюну та ще два роги нюхального порошку. Кажу правду. Тільки я не хочу просити. Як можна красти в таких людей?

Бушмени йшли весь день, підкріплюючись то динями-чамбас, які траплялися досить часто, то товстим листям алое. Надвечір вирили в піску заглибини, обтикали їх колючками і лягли відпочивати від денних турбот під блискучим сузір'ям Південного Хреста.

Вранці недалечко в улоговині вони побачили вільдебеста. Це була стара самка. Вона паслася, зриваючи листя з довгих пагонів вельвіче[12]. Цю тварину, схожу на помісь рогатого скоту і коня, кафри звуть гну. Так називають її і європейці. Але африкандери дали їй ім'я вільдебест.

— Заженімо її, — запропонував Маукі. — Там багато м'яса.

— А ти зможеш прудко бігти? — спитав літній бушмен. — Чи здужаєш втомити вільдебеста?

— Я гнатиму третім! — вирішив Маукі. — Тоді вона вже буде втомлена. Нехай Чачі починає і жене її до тієї акації, потім ти — до горба. А там засяду я і пожену її назад до акації. Потім знову побіжить Чачі…

Він почав прив'язувати до ніг мисливські сандалі з товстої шкіри цапа з спеціальними закрутками, що здіймають за бігуном хмару куряви, яка лякає ліниву тварину і примушує її тікати.

Незграбна антилопа спокійно паслася. Чачі підбіг до неї метрів за тридцять. Тоді тварина кинулася тікати. Хлопець погнався за нею, ніби смерч. Коли в погоню включився Маукі, антилопа вже була стомлена і кілька разів намагалася прилягти. Однак під час першого забігу Маукі не зміг наблизитися до тварини настільки, щоб вдарити її важкою довбнею. Лише погнавшись удруге, він не дав їй підхопитись, перебив передні ноги і проломив череп.

Маукі свіжував тварину, коли підійшли його товариші. Вони посідали біля туші і, плямкаючи, почали жадібно їсти жирні нирки та легені. Після ситої їжі трохи поспали. Потім кожен вирізав собі з шкури вільдебеста фартушок і взяв м'яса, скільки міг донести. Важкою ходою бушмени пішли до скелястого горба, де була їхня стоянка. Три дні мисливці досхочу їли м'ясо і жир, а частину, порізавши на довгі смуги, сушили на сонці. Згодом знову вирушили далі на схід.

— Стільки м'яса я не з'їв у бааса і за десять років, — сказав Маукі. — Вільне життя — добре життя. Ми заганяємо ще одного вільдебеста. Дурні тварини, смачні тварини!

Однак тепер бушменам зустрічалися лише страуси та гартебести, а їх не заганяєш. Незважаючи на це, мандрівники не голодували: очі їхні так і нишпорили навколо, шукаючи чогось їстівного.

У східній частині долини Летіахау не було ні річок, ні озер. Але з допомогою бура — довгої очеретини з примітивним фільтром — бушмени добували воду з-під землі, висмоктуючи її. Вони не зважали на присмак соди чи солі так само, як на гіркий смак м'ясистого листя алое.

Все ближчими здавалися сині вершини гір Нгам-Нгам, і Маукі запропонував піти туди. Юнак сказав, що колись знав там усі стежки.

— Там багато вільдебестів і… золота. Так, коли я був дитиною, один білий повів мене туди. Він висіяв з піску багато жовтих зерен. А потім його вкусила піщана гадюка. Я хочу пошукати Могилу білої людини.

Гори Нгам-Нгам знаходяться на краю пустині Калахарі, їх схили вкриті колючим терником, а по ущелинах ховаються невеликі ліски. В цих диких місцях і досі не оселилася жодна біла людина. Тільки вряди-годи сюди відважиться заглянути якийсь відчайдушний шукач золота чи ванадію. Мисливці на велику дичину теж тут не бувають, бо їм не видають ліцензій на полювання в цьому районі. Рішенням властей гори Нгам-Нгам оголошено заповідником.

Нарешті, бушмени дісталися до заповітних гір. Шукаючи Могилу білої людини, Маукі та його супутники вбивали іноді вільдебеста чи сарну, але головним чином харчувалися тим, що збирали дорогою по горах і долинах. У них не було ні спорядження, ні терпіння, щоб шукати самородки чи вимивати золото з річкового піску. Тільки Маукі нахилявся час від часу і піднімав жовті зернята, але йому міг здатися золотом і сірчаний колчедан.

Майже два роки бродили бушмени по горах, спускалися до великої ріки Золінду, дротиками ловили там рибу і черепах, пили воду, мов дороге вино, збирали черепашки. Та незабаром їх вільному, спокійному життю настав кінець: у горах з'явилися бродячі мисливці з племені баротзе. Треба було покидати цей рай.

У горах їжі було менше, зате життя безпечніше. Правда, тут водилися леви, від загрозливого рику яких здригалися кущі мімоз. Проте гривастий цар знаходив собі досить поживи серед тварин і не нападав на людей.

Якось увечері бушмени сиділи біля багаття, ощадливо підкладаючи по гіллячці під рожен, на якому з сичанням смажилося стегно сарни.

— Я знаю одного розумного бушмена, — глузливо обізвався Чачі, — який усе шукає Могилу білої людини і ніяк не може знайти, бо вона, мабуть, десь аж на місяці. Певно, він осліп або в нього паморочиться голова. Ну, та з мене досить Нгам-Нгам. Я повертаюсь у країну Кай-Кай, в