Читати книгу - "Бхомбол-ватажок, Кхогендронатх Митро"

Джунглями їхали дуже довго. Поступово ліс став рідшати, і незабаром попереду показалися рисові поля. Стебла рису хилилися од вітру і тихо шелестіли; так, мабуть, дзвенять браслети на ногах у Лакшмі. Подекуди видно було плантації цукрової тростини, схожі на загони солдатів із списами в руках. Верхнє листя тростини було зрізано. Біля однієї з таких плантацій стояв курінь. Настане час — і з тростини спеціальною машиною, яку крутять воли, будуть вичавлювати у глечики темний сік. Потім сік переварять, і на дні глечика осяде золотистий навар; він гарно пахне, а дрібки його схожі на маленькі кристалики.

На запах гуру звідусіль злітаються великі зелені мухи, джмелі, бджоли, оси. Коли палять сухі стебла цукрової тростини, в повітрі стоїть солодкуватий запах. До неба в такі дні всюди валують чорні хмари диму. Взимку в Дургапурі Бхомбол разом із своїми приятелями любив ходити туди, де робили гур, щоб поласувати цукровою тростиною. Іноді вони випрохували гур у селян, часом крали. Коли ж усюди починали видавлювати цукрову тростину, Бхомбол і його приятелі не сиділи без діла. Найбільше подобалась хлопчакам біла цукрова тростина…

Раптом Бхомбол побачив попереду високу щоглу човна. Самого човна не було видно. Щогла злегка погойдувалась.

— Як зветься це місце? — спитав він в Алімодді.

— Побережжя… — Сказавши це, візник стьобнув підручного вола. — Ану, бери швидше! Ти що, вирішив заночувати тут на березі? Не хочеш бути дома ввечері? Ох ти ж клятий, ох ти ж ледацюго! Ти король ледацюг! Ти що, здох? — лаявся Алімодді, стьобаючи по животі бідолашного вола.

Віз покотився швидше, але тепер він виїхав на пісок, і колеса грузли в ньому, залишаючи глибоку колію. На березі стояв ще один віз. Волів з нього було випряжено, і вони лежали трохи збоку. Візник зняв із воза чорну залізну скриньку і поніс до води.

— Сходьте, пане! — звернувся Алімодді до Бхомбола, розпрягаючи волів. — Гей, Шорупе, знімай речі!

Бхомбол підійшов до берега. Біля пристані стояв човен. В ньому сидів чоловік, якого Бхомбол бачив у дядька.

— Пане Мухурі, — сказав Шоруп, — ви, бачу, приїхали раніше, ніж ми? Можна сідати?

— Іди сюди, Бхомболе, — погукав хлопця пан Мухурі. — Тільки обережно, не впади у воду!

Берег був дуже розмитий. До ріки збігала вузька стежина. Біля самої води, на мокрій глині, видно було сліди чиїхось босих ніг. Річка називалася Чітрою. В цьому місці вона була неширока і спокійна. Вода ледь чутно хлюпотіла біля берега, виблискуючи на сонці. На пристані було безлюдно. На другому березі купалося кілька чоловік. Посеред річки під зеленим вітрилом ішов великий човен. Хтось вичерпував з нього воду і виливав за борт. Два рибальських човни швидко мчали за течією; вони пливли поряд, наче прив'язані один до одного.

Бхомбол підійшов до човна і зазирнув під навіс. Там лежав матрац, застелений килимом. На килимі сиділа жінка, лице в неї було закрите краєчком сарі. Вона нагадувала Бхомболові його тітку, тільки була трохи молодша за неї. Поруч з жінкою сиділа дівчинка. Бхомбол глянув і одразу впізнав її: то була Молоті, донька добродія Мухурі.

— Скидай черевики й сідай, — сказав пан Мухурі, коли Бхомбол неквапливо ввійшов у човен. — Адже я доводжусь тобі дядьком. Коли розібратися як слід, то всі індуси родичі між собою.

— Іди-но сюди, синку! — покликала жінка, що сиділа під навісом. — Сідай тут.

— Я не хочу під навіс, я краще залишусь на палубі,— відказав Бхомбол, умощуючись на кормі.

— Краще сядьте під навісом, — порадив Шоруп. — Незабаром почнеться велика спека, і коли б ви не дістали сонячного удару… Надвечір, коли спека пересядеться, вийдете на палубу. А зараз краще побудьте в затінку.

Бхомбол скинув черевики і мовчки зайшов під навіс.

— Ну-бо, Молоті,— сказала дружина пана Мухурі,— посунься, дай йому сісти.

Човен злегка погойдувало. Шоруп з допомогою пана Мухурі переніс речі в човен. Сам пан Мухурі влаштувався на носі. Шучі, обмотавши голову рушником і поклавши палицю біля себе, вмостився там же. Останніми ввійшли в човен три веслярі. Один із них тичкою відштовхнув човен од берега. Шоруп лишився на березі. Склавши в прощальному вітанні руки, він крикнув:

— Бувайте здорові, щасливо дістатися!

— Салям! — вигукнули обидва візники.

Човен швидко віддалявся від берега. Повз нього по воді пропливали гілки, сухе листя. Біля самого човна пірнули два водяні жуки; прудко перебираючи лапками, пробіг водяний павук. Прямо над Бхомболом висіло яскраво-блакитне небо, по ньому повільно пливли легенькі хмарки. Подув вітрець, веслярі підняли вітрило. Бхомбол ще раз глянув на берег — пристань Чормадаріпура залишилась далеко позаду.

11. РІЧКОЮ

Човен плив за течією. За бортом хлюпала вода. Бхомбол дивився в невеличке віконце, зроблене в навісі, але бачив лиш воду. Нарешті йому надокучило дивитися тільки на воду. Він хотів був перейти на ніс човна, але дружина пана Мухурі саме запитала його:

— Синку, ти втік з дому — невже серце твоє не боліло і не поривалося назад?

Бхомбол заперечливо похитав головою. Та в глибині душі він знав, що це неправда.

— А ти пам'ятаєш свою неньку? — не вгавала дружина пана Мухурі.

Бхомбол підвів на жінку свої великі очі і мовчки кивнув головою.

Дружина пана Мухурі зітхнула:

— У тебе є сестри або брати?

— Немає.

— А тітка любить тебе?

— Вона ніколи не сварила мене, — ухиляючись від прямої відповіді, сказав Бхомбол. — Вона взагалі нікого не лає.

— Поглянь, Молоті, — пролунав голос пана Мухурі, — он пливе крокодил. Дивись, він підняв голову.