Читати книгу - "Сповідь, Валерій Олександрович Шевчук"

всміхнулася йому, в неї було біле як сніг обличчя, чорні, лискучі очі, сині вуста й червоні зуби. Вона поманила його до себе, але він не захотів послухатися. Похитав заперечно головою, і Мара всміхнулася: очі в неї лишалися холодні й лихі. Відступила з церкви, і двері так само, як відчинилися, безшумно заховали поцвяховану золотими гвіздками ніч.

Прибулець усього цього не бачив, бо творилося те за його ' спиною. Тоді панотець раптом зважився. Саме тоді, коли прибулець розкрив рота, щоб продовжити свою історію, замість нього заговорив він. Про те, як жив у Прірві, як здобував харч і про відчайну самотність, яка його з'їдала. Прибулець додивився на співрозмовника широкими очима, а коли той замовк, продовжив оповідь сам. По тому знову розповідав панотець, а за ним взяв слово прибулець. Були обоє сповідниками і сповідальниками водночас і не вражалися з того, що в них виходила сповідь навзаєм. Більше того, начебто, зраділи на те, що між ними вже немає таємниць, що вони люди, які можуть знайти спільну мову, а чи часто таке в житті трапляється?

Стояла півсутінь, горіли свічки, образи темно дивилися й прислуховувалися - темрява зоріла на них стома очима.

– У мене все було простіше, - сказав панотець. - Не боровся я з тим чорним воїнством і нікого ніколи не перемагав.

Сказав це голосніше, ніж говорили вони звичайно, і луна прокотилася по церкві.

– Усе інше в мене було так само, - сказав панотець. - Ні, не все. Впало на мене лихо інакше.

І він спокійно оповів, як це сталося. Саме скінчилася служба божа, панотець вийшов надвір. Прихожани вже розійшлися, і він вирішив прогулятися перед сном. Пішов по стежці, яка вивела його на польову дорогу, і раптом відчув, що серце шалено забилося. Тоді на нього помчав чорний вихор.

Зупинився здивовано. Небо було погідне й чисте. Йому стало на мент страшно, але щось поривало пройти тією дорогою далі. Майже побіг, весь час перестрашено озираючись, бо позаду уздрів якесь привиддя. Там засвітилася машкара: обличчя з тісно заплющеними очима, на якому поблискували краплі поту. Його охопив такий жах, що він побіг ще прудкіше, не розбираючи дороги і не тямлячи себе. Десь неподалік заграла сурма, долинув стукіт литавр, а коли він зирнув собі на руки, то з жахом побачив вовчі лаписька. Знову вдарив у ноги, виючи з болю й відчуваючи, як тіло його корчиться й болить і як з тріском згинається в нього хребет…

Прибулець сидів проти панотця й уважно слухав. Вдивлявсь у старого, і піп подумав: от хто його зрозуміє.

– А хто був той? - спитав прибулець, і панотець зрозумів, про кого він запитує.

– Того я не взнав. Та й чи має це значення? - відказав. - Я мав такі ж сумніви, як і ти, і не міг передати прокляття ні в перший, ні в другий рік. Не передав його, бо хотів, як і ти, остерегтися. Але коли минуло сім років, застережної сили я позбувся.

І справді, тоді, коли його обранцем став цей юнак, він уже не мав сумніву, шал охопив його, і не відав він, що діє. Не здавалося, що перекидає вовкулацтво братові, - обличчя старшого дружки було йому увіч чуже. Так, це було випадково стрінуте обличчя, яке так легко викреслити з пам'яті.

– І змогли викреслити мене з пам'яті? - серйозно спитав прибулець, проникливе дивлячись на старого.

– Та ж бачиш? - тихо обізвався панотець. - Адже це я тебе сюди прикликав.

– Гадаєте? - трохи здивовано спитав прибулець, і панотець покірливо хитнув.

Йому раптом захотілося впасти на коліна перед цим юнаком і сказати: хлопче, я перед тобою завинив. Ходімо запитаймо в того, хто ганяє чорну твар, хай підтвердить, що це я попросив, аби ти до мене прийшов. Хай зробить так, щоб ця клята шкура знову опинилася на старечих плечах, а звільнила молоді. Ти вже не такий молодий і зелений, ти знаєш, як себе остерегти, тож удруге у Прірву не ступиш. Житимеш, як люди, і навіки забудеш про старого, якому пізно вже жити по-новому.

Але панотець цих слів сказати не зміг; хтозна й чому вуста його залишилися запечатані. Сказав він інше, та й то після довгої паузи:

– Я вже старий і немічний, і не мені збагнути те, що діється. Я покликав тебе для того…

– Нікого ви не кликали, - різко обірвав його прибулець. - На сповідь прийшов я сам…

Панотець здригнувся, йому стало зимно. Дрижаки пройшли по його тілі, а нерушні досі вогники свічок раптом сколихнулися.

І він тихо оповів прибульцеві про ту далеку осінь, коли йому причинилося лихо, про те, як почав падати ніжний лапатий сніг, про те, як спинився він на горбі і подивився востаннє на рідне село, про відчай і про думки, що ніколи не спуститься він з цієї гори і не ввійде у світ хат; його голос був хрипкий і тремтливий, коли все те оповідав, а сніг тоді падав і падав, і йому здалося, що той сніг засипле його на горі, що перетвориться він на тій горі у кам'яну бабу, якій стояти тисячу років і щось там розгадувати у світі хат.

Панотець широко вдихнув повітря - за мить знову пережив усе, що пізнав там, у Прірві. І він не витримав - зирнув на прибульця прохально й більно.

– Ні, я не знав, куди прийду і хто прийме у мене сповідь, - сказав прибулець. - Це доля нас звела…

– Не доля, а ніч, - шепнув панотець.

Він сидів на сходинці, понурившись, і мовчав. Мовчав, хоч його поривало говорити. Навіть зціпив зуби, бо слова неслися через мозок з шаленою навальністю. Але ні, то були майже мертві слова. То були слова, яких не промовляють уголос. Адже він розумів: з них двох один винуватий, і вина в того винуватого така велика, як цей біль у грудях, що його терпить. Можливо, й так: збагнути й пізнати власну вину - це