Читати книгу - "Артеміс Фаул. Зрада Опал, Йон Колфер"

— Образи. Щось таке. Нічого розбірливого. Фраг­менти жаху. Це може бути просто галюцинацією. Найбільш імовірне пояснення. Може, мені варто розслабитися і почекати, доки я прокинусь.

— Подивись на це як на складну задачку. Коли б це була рольова гра, як би герої втекли?

— Якби це була воєнна гра, потрібно було б знати слабкі сторони ворогів. Вода лише одна з них...

— І світло,— випалила Холлі.— Тролі ненавидять світло. Воно опалює їм сітківку.

Істоти, що були вже готові вирушити по самороб­ному мосту, обережно перевіряли кожну каменюку. Сморід від немитого хутра і дихання доносився аж до маленького острівка.

— Світло,— повторив Артеміс.— Ось чому їм тут подобається. Тут майже немає світла.

— Так. Тут світло завдяки флуоресцентним стріч­кам, а штучне сонце сяє на мінімумі.

Артеміс поглянув угору. По імітації неба рухалися голографічні хмарки, а прямо по центру, над дахом храму, застигло кришталеве сонце, яке ледве жев­ріло.

Раптом у нього сяйнула думка.

— На розі храму, здається, було риштування. Якщо ми туди заліземо і дотягнемося до сонця, чи зможеш ти скористатися акумуляторами наших на­ручників, щоб засвітити сонце?

Холлі нахмурилася.

— Так, зможу. Але як ми обійдемо тролей?

Артеміс підняв водонепроникну капсулу, в якій крутилося відеоповідомлення Опал.

— Відволічемо їх ось цим маленьким телеві­зором.

Холлі знайшла на екрані телеподу панель контро­лю, збільшила яскравість до максимуму. Зображен­ня Опал зникло за білим сліпучим світлом.

— Скоріше,— смикнув її за рукав Артеміс.

Перший троль уже половину мосту перейшов, за ним просувалися інші, балансуючи на камінцях. Найхимерніший танок у світі.

Холлі обхопила телепод руками.

— Може не спрацювати,— попередила вона.

Артеміс став за нею.

— Знаю, але іншого виходу немає.

— Гаразд. Але якщо у нас нічого не вийде, мені дуже шкода, що ти нічого не пам’ятаєш. У таку годи­ну добре бути поруч із другом.

Артеміс стиснув її плече.

— Якщо у нас вийде, ми будемо друзями. Пов’язаними спільним шоком.

Маленький острівець затрусився. Черепи відок­ремилися від хребтів і покотилися у воду. Тролі були зовсім поруч. Вони обережно просувалися стежкою із каменів і починали верещати, коли на хутро по­трапляла хоч краплинка води. Тварини, що лиши­лися на березі, били по землі кулаками, бризкаючи слиною.

Холлі чекала до останньої хвилини, щоб отрима­ти максимальний результат. Телепод був поверну­тий екраном до купи сміття, тож тролі навіть і гадки не мали, що на них чекає.

— Холлі? — поквапив її Артеміс.

— Зачекай,— прошепотіла Холлі.— Іще кілька секунд.

Перший троль дістався до острівка. Він явно був лідером. Майже три метри заввишки, він трусив во­лохатою головою і вив у штучне небо. Тут він помі­тив, що Артеміс і Холлі аж ніяк не схожі на тролих, і крихітний мозок охопила дика лють. З іклів закра­пала отрута, пазурі приготувалися до нападу. Тролі надавали перевагу ударам під ребра. Від таких ударів швидко зупинялося серце, і м’ясо не встигало стати жорстким.

До острова наближалися інші тролі, і їм теж не терпілося взяти участь у вбивстві чи паруванні. Холлі вибрала слушну мить і підняла телепод уго­ру, направивши сяючий екран на найближчого троля. Істота відсахнулася, замахала лапами на ненависне світло, немов то був справжній ворог. Світло обпекло сітківку тролиних очей, і тварина впала на своїх родичів. Кілька з них упали в воду. По ланцюгу, немов вірус, поширилася паніка. Тро­лі реагували на воду, немов то була кислота, і на­магалися хутчіше вибратися на берег. Відхід був не дуже організований. Усе, що траплялося на шляху, відштовхувалося або розтрощувалося. Запахло кров’ю і отрутою, вода заклекотіла, немов закипі­ла. Кровожерливі завивання тролів змінилися кри­ками болю і страху.

«Цього не може бути насправді,— думав Артеміс Фаул.— У мене галюцинації. Може, після того, як ми випали з вікна, я впав у кому?» І оскільки мозок знайшов можливе пояснення, спогади лишилися під

замком.

— Хапайся за мій пасок,— наказала Холлі та ки­нулася до імпровізованого мосту.

Артеміс одразу ж послухався. Часу сперечатися, хто головний, не було. В будь-якому разі, коли існу­вав хоч найменший шанс, що все відбувалося по- справжньому, капітан Шорт мала більше досвіду із цими істотами.

Холлі розмахувала телеподом, немов портатив­ною лазерною гарматою і крок за кроком просувала­ся по мосту. Артеміс зосередився на тому, щоб не втратити баланс. Вони переступали з каменю на ка­мінь, розгойдуючись, немов канатоходці. Холлі повертала телепод праворуч і ліворуч, засліплюючи тролів з усіх боків.

«Забагато,— думав Артеміс.— їх так багато. У нас нічого не вийде».

Але здаватися — не варіант. Тож вони і йшли, робили два кроки вперед і один назад.

Якийсь вправний самець пригнувся й уник світла. Він розмахнувся лапою з гострими пазурами, водо­непроникна захисна оболонка телеподу луснула. Холлі відсахнулася, збила з ніг Артеміса. Вони поле­тіли в річку, боляче вдарившись об дно на мілині.

Артемісові вибило повітря з легенів, він інстинк­тивно почав хапати повітря ротом. На жаль, нахапався він лише води. Холлі рук не опустила і тримала корпус телеподу над водою. Але через шпарину просочилося кілька крапель, і по екрану пробігли іскорки.

Холлі піднялася на ноги, прицілившись телеподом на величезного самця. Артеміс підвівся і пі­дійшов до неї, відкашлюючи воду з легенів.

— Екран пошкоджено,— видихнула Холлі.— Не знаю, скільки у нас лишилося часу.

Артеміс відсунув з очей мокре волосся.

— Ходімо,— кинув він.—- Ходімо.

Вони почали пробиратися на берег, обходячи тролей. Холлі вибрала чисте місце, де можна було безпечно вийти. Яке полегшення опинитися на сухій землі! Але вода хоча б була на їхньому боці. А тепер вони на території тролів.

Тварини, що не постраждали, оточили їх на без­печній відстані. Коли якийсь троль підходив занадто близько, Холлі світила на нього телеподом, і той ки­дався геть, немов ужалений.

Артеміс намагався не звертати уваги на холод, утому і шок. Нога, за яку його ухопив троль, боліла.

— Ходімо прямо до храму,— ледь вимовив він, так у нього цокотіли зуби.— Піднімемося по ришту­ванню.

— Гаразд. Тримайся.

Холлі зробила кілька глибоких вдихів, збираючись на силі. Вона так довго тримала телепод, що рук прак­тично не відчувала, але не виказувала ані втоми, ані страху. Дивилася тим тролям прямо в червоні очі, аби вони знали, що мають справу з грізним ворогом.

— Готовий?

— Готовий,— відповів Артеміс, хоча це було і не так.

Холлі вдихнула останній раз і кинулася вперед. Тролі на таку тактику не чекали. Врешті-решт, що за створіння наважиться кинутися на тролей? Вони відступили