Читати книгу - "Сусід на одну ніч, Альма Лібрем"

- Треба відзначити, - заявив Саша, - модернізовані будиночки ну просто дуже зручні! І добре, що не такі великі. А то довелось би жити великою компанією…

- Так, ми розраховували на те, що хтось буде приїжджати родинами, - розсміявся Володимир. – Ми з Танею от тестуємо будинки старого зразку.

- На кожну валізу по спальні? – осміхнувся Назар. – Пам’ятаю я той дім…

- Нічого, я звик до простору. І Тані наче комфортно. Так, кохана?

Вона не одразу відреагувала, та, перехопивши уважний погляд чоловіка, швидко кивнула.

Ми всі збирались йти на вулицю. Там починався сніг, і діти вже мріяли про веселу розвагу. І на гірки сходити хотіли, і в сніжки пограти, і снігову бабу виліпити.

Богданку ж клонило в обідній сон, тому Володимир і Таня вирушили назад до себе, вкладати доньку спати. Я мимоволі спостерігала за тим, як вони разом допомагали вдягатись дитині і як Таня кожного разу здригалась, коли випадково торкалась руки Володимира, а тоді прийшла до висновку, що ця чудова пара от вже геть не так близька, як намагається показати іншим, і притому не настільки далека один від одного, як їм самим здається.

Що тільки не творять такі неймовірні істоти, як люди…

І от знову, Таня потягнулась до пальто, а Володимир вже явно збирався подавати його сам. Вона завмерла, чекаючи, доки чоловік все-таки їй допоможе, і хоча заминка була дуже короткою, я все одно її помітила. Ми з Сашею також спочатку ось так стикались лобами, коли кидались допомагати один одному, а тоді зависали хвилин на п’ять, не знаючи, робити щось самому чи чекати на допомогу. Потім минуло. Синхронізувались, звикли один до одного… Стали одним цілим.

Мій коханий, зрозумівши, що ми виходимо на вулицю, також потягнувся, щоб подати мені пуговик. Я спіймала себе на думці, що знала, що він так зробить – бо завжди робив. А ось у Тані такої впевненості не було, і навряд чи тому, що Володимиру в житті не вистачало ввічливості. Скоріш за все просто не звикла.

Але закохана. Он як почервоніла, коли він їй комплімент зробив…

Ми всі вийшли на вулицю. Назар та Кіра знову бурчали один на одного, навіть кидались сніжками, а тоді, сміючись, кинулись в бік дитячих гірок. Хлопчиська, в тому числі і наш, помчались за ними. Регіт Назара було чутно здалеку, і я мимоволі закотила очі. Дарма, що йому вже тридцять п’ять з гаком, він ніколи не подорослішає! Проте, треба ж любити свою внутрішню дитину?

- Гарного дня, - прощаючись, посміхнулась мені Таня. Здається, Кіра та Назар своєю поведінкою її також трохи розвеселили. – Може, ще побачимось?

- Звісно, - підтримала я її ініціативу. – Приходь в гості. Або ми до тебе прийдемо. Можна?

Таня перевела погляд на Володимира, переадресовуючи питання йому.

- Звісно ж, можна, - кивнув він, підбадьорливо обіймаючи наречену за плечі. – Та зараз Богданці вже спати пора. Ми, напевне, підемо…

- Так-так, звісно. Вона ж ще зовсім маленька, - кивнула я. – Єгорка до двох рочків ще той соня був…

- Зате зараз – енерджайзер. Шуму більше, ніж від Ісаєвських близнюків, - гмикнув Саша.

- Ну, ти вже не перебільшуй! – закотила очі я. – Але так, активна дитина… Добре, не будемо затримувати. Хорошого сну Богданці!

- Дякую, - безладним хором озвались Таня та Володимир.

Чоловік підхопив донечку, всадовив її на одну руку та рушив донизу. Таня наздогнала його за кілька метрів, і вони, взявшись за руки, повільно побрели вперед. Ми ж з Сашею лишились стояти поруч на ганку, якось не поспішаючи пірнати в черговий замет.

- Знаєш, - протягнула я, дивлячись на парочку, що віддалялась, - мені здається, це місце таки чарівне.

Саша обійняв мене за талію, ткнувся носом у волосся і поцікавився:

- З чого б то раптом такі думки?

Я ковзнула поглядом по сніговим заметам і мимоволі посміхнулась. Володимир і Тетяна відійшли трохи далі, і дівчина вивільнила руку з чоловічої долоні, щоб йти окремо. Між ними на відстані відчувалась деяка напруга.

Такі ж наречені, як Кіра та Назар були, коли ми з ними познайомились. Один одного стороняться, добре хоч на сваряться… Ну, Тетяна, звісно, м’якша за Кіру, та взагалі півсвіту зруйнувати може, якщо захоче…

Вони пройшли ще метрів з десять, а тоді Володимир знову спіймав дівчину за руку, і вони міцно переплели пальці. Зупинились, перезирнувшись, здається, обмінялись кількома фразами та побрели далі.

- Зимова казка об’єднує самотні серця, - відзначила я. – Як ми з тобою познайомились. І Назар з Кірунею…

- Ну, ці двоє більшою мірою гризлись…

- То вони і зараз – та ще італійська сімейка, - осміхнулась я. – Але ж кохають один одного.

Саша простежив за моїм поглядом, але побачив лише два людських силуети, що сховались за черговими заметами. Підіймалась снігова буря, і я подумала, що, можливо, навіть при всіх сучасних комунікаціях дороги таки замете. Але якщо ми знову застрягнемо тут, нічого страшного не трапиться. Компанія чудова, їжі вистачає…

Ми з Сашею, просидівши кілька днів разом з дитиною в ізоляції, точно не посваримось. А хтось, може, навіть помириться…