Читати книгу - "Це не моя справа"

Я спровадив Крістал, пообіцявши зустрітися з нею ввечері, всівся за стіл і плідно попрацював до обіду.

Після ленчу — перед тим, як узятися до четвертої зі своїх статей про повоєнну Британію — я знайшов у телефонному довіднику номер Джека Бредлі. Записав адресу і зі злістю закрив довідник. Я виношував плани якось уночі завітати до Бредлі: він надовго запам’ятає мій візит.

Увечері я зустрівся з Крістал, і ми повечеряли у «Веніті Феар».

Вона виглядала просто чарівно в ніжно-блакитній вечірній сукні, котра, як вона висловилася, була «винагородою у поєдинку з одним із покровителів клубу». Я тактовно не уточнювавв, хто ж виграв поєдинок.

— Цей твій жахливий друг поліцейський сьогодні вдень був у клубі, — повідомила вона після того, як ми покінчили з пресмачним телячим ескалопом.

— Ти маєш на увазі Коррідана? — зацікавлено уточнив я.

Вона кивнула.

— Він провів із пів години в кабінеті Бредлі, а потім, проходячи повз мене, сказав, що впевнений, що я розповім тобі про його візит — ти надто цікавий знати, що відбувається, — але «цікавість убила кішку»[23].

Я засміявся.

— Він стає неабияким жартівником. Цікаво, чого він хотів від Бредлі? Чи бачила ти його у клубі раніше?

Вона заперечно хитнула головою.

— Ні. Полісмени ніколи не ходять у клуб. Бредлі був помітно розлючений, коли проводжав Коррідана до виходу. Інспектор, певно, сказав йому щось дуже неприємне, бо Бредлі зазвичай ніколи не виказує своїх почуттів.

— Найближчими днями маю намір повідомити Бредлі щось страшенно прикре, — похмуро сказав я.

Вона поклала руку на мою.

— Але ж ти не зробиш нічого нерозважливого, золотко, чи не так?

— Я ніколи не роблю нічого нерозважливого — хіба що кохаю тебе.

Вона витріщилася на мене.

— То ти так розумієш кохання?

— Не знаю, як це ще назвати. Мені здається, що ми з тобою достатньо близькі.

— Одного дня я таки забуду, що леді, — похмуро пообіцяла вона. — І тоді ти дізнаєшся, що насправді означає бути близькими. Я стану для тебе таким досвідом, про який ти ніколи не забудеш.

— Пропоную швиденько змінити тему, — сказав я, поплескавши її по руці. — Чи не чула ти чогось про Сельму Джейкобі?

Вона зітхнула.

— Ну от, знову те саме. Ще питання будуть? Не розумію, чому я марную на тебе найкращі миті свого життя! Ні, я нічого не чула про Сельму. І не думаю, що колись почую. Гадаю, вона почала нове життя. Я часом замислююся, чи не зробити й мені те саме.

— Не турбуйся поки що про своє життя, — заспокоїв я її. — Поговорімо про Сельму. Чи є в неї друзі? Я маю на увазі — близькі друзі, котрі могли би знати, де її знайти.

— Але ж ти не збираєшся її переслідувати, чи не так? — перепитала Крістал, звівши брови. — Вона геть не в твоєму смаку. Тебе знудить від неї за п’ять хвилин. Тримайся вже краще мене. Кінець кінцем, я твоє перше і єдине справжнє кохання.

— Це суто ділова цікавість, люба моя. Я лише намагаюся розслідувати справу про вбивство. Якби я міг поговорити з Сельмою, то вже до чогось би дійшов. То ти знаєш когось із її друзів?

— Мені подобається ця пісенька про «суто ділову цікавість». Вона просто чудова. Гадаю, ти виконуватимеш її доти, доки не витягнеш із мене те, що тобі потрібне, тож краще я одразу викладу все. Тут є один тип, котрий свого часу шаленів за Сельмою, і поки на горизонті не з’явився Джордж Джейкобі, їх усюди бачили разом. Його звати Пітер Френч.

Я почухав підборіддя, замислено дивлячись на неї. Чи не міг це бути той Пітер, про якого згадувала місіс Брембі?

— Ти не знаєш, де можна його знайти? — поцікавився я.

— Він — власник гаража на Шеферд-маркет, — повідомила Крістал і навіть продиктувала адресу. — Він часто казав, що якщо мені буде потрібен бензин, то охоче з цим допоможе. Ось такий він чоловік — добре ж знає, що в мене нема авто.

— Ти дивовижним чином стаєш мені у пригоді, — похвалив її я. — Нагадай мені про це, коли ми залишимося на самоті — я тебе як слід винагороджу.

Після вечері я посадив Крістал у таксі, бо вона раптом надумала поїхати в клуб «Блакить», а сам побрів на Шеферд-маркет, що був неподалік від ресторану «Веніті Феар». Гараж Френча розташовувався в глухому провулку. Це була велика бетонна споруда з майстернею та заправкою, яка не справляла враження вельми прибуткової.

Я потинявся довкола. Двоє чоловіків у засмальцьованих комбінезонах байдикували біля дверей і без жодного інтересу подивилися на мене. Один із них, опецькуватий коротун, лисий, мов яйце, витяг з-за вуха сигаретний недопалок, запалив його і затягнувся димом. Інший, молодший, із перемазаними мастилом руками та обличчям, байдуже глянув на курця і почухав плечі об одвірок.

— Містер Френч у себе? — поцікавивсь я в лисого.

Той зміряв мене поглядом з голови до ніг.

— Що йому сказати? — запитав він. — Не знаю, є господар чи вийшов.

Я вишкірився.

— Скажіть йому, що мені його порекомендували у клубі «Блакить». Буду радий, якщо господар приділить мені кілька хвилин.

Лисий зайшов у гараж і зник за сходами внизу.

— Бачу, працюєте допізна, — сказав я його напарникові.

— Зазвичай ми так довго не затримуємося, — буркнув той, — але з хвилини на хвилину очікується хороше замовлення.

За кілька хвилин коротун повернувся.

— Пройдіть нагору — перші двері направо, — мовив він.

Я подякував та, обійшовши калюжку оливи, закрокував через увесь гараж до сходів. На півдорозі застиг, мов укопаний. Бо в дальньому кутку гаража стояв пречудовий чорно-жовтий «бентлі». Я нерішуче постояв і хотів уже було підійти ближче, але відчув на собі погляд лисого.

— Оце так авто! — сказав я.

Він продовжував мовчки дивитися на мене.

Я запам’ятав номер машини і подумав, чи не та то машина, яку бачив Литтлджонс у Лейкемі, та котра, за словами Крістал, належить таємничому Неттиному залицяльнику. Зміркував, що це досить дивний збіг, піднявся сходами, подумки повторюючи номер машини.