Читати книгу - "Давай одружимось, Уляна Пас"

- Мережі немає… - розгублено повертається до мене обличчям. - І що тепер робити?

- Доведеться чекати, можливо, хтось буде їхати тут. Або йти назад на ферму та просити допомоги. Тільки це кілометри три, а я не хочу залишати тебе тут саму, - пояснюю план дій. 

- А як же вечеря? Ми точно на неї не потрапимо! - лякається Юля. 

- Тоді наші родичі проведуть її без нас, - хмикаю. - Заодно й познайомляться ближче. 

Ми одночасно замовкаємо і спостерігаємо за тим, як гроза все набирає обертів. Дерева, які поряд, сильно похитуються у різні боки, і загальна картина здається дуже плачевною. Юля так взагалі замикається в собі, і більше немає тої веселої дівчини, яка щиро раділа і сміялася ще годину тому. 

Вона обхоплює себе руками й здригається з кожним ударом блискавки. Здається, з нею не все в порядку, але не впевнений, чи варто лізти їй в душу.

- Ти боїшся грози? - все-таки запитую, коли тиша між нами починає напружувати. 

- Так, - тихо відповідає. - Коли померла моя мама, погода була такою ж. Я довго кликала її і плакала, але мама так і не прийшла. 

- Коли мої батьки розбились в автокатастрофі, я якраз був у кінно-спортивному клубі. Вони відвезли мене туди, а самі поїхали у справах, - не знаю чому розповідаю їй це, напевно, хочеться якось підтримати. - Я чекав на їхнє повернення до вечора, і коли по мене приїхав Влад, все стало зрозуміло. Я любив кінний спорт і проводив з кіньми дуже багато часу. Але після смерті батьків не був у подібних місцях жодного разу. До сьогоднішнього дня. 

- Чому одразу не сказав? - Юля розглядає мене таким поглядом, наче вперше бачить. І я її розумію, адже сам не люблю ділитися тим, що глибоко всередині. Сьогодні зробив виняток, і це тільки один раз. - Я подумала, що тобі сподобається кінна прогулянка.

- А мені все сподобалось, - не хочу, щоб вона почувалась винною у чомусь. - Я навіть не уявляв, як сильно скучив за кіньми. 

- А за сестрою ти сумуєш? - цікавиться Юля. 

- Ми не часто бачимось, тому що вона навчається і живе в Празі, - при згадці про сестру всередині з'являється знайоме тепло. Напевно, Соня єдина людина на світі, яку я люблю просто до шаленства. Можливо, річ у тім, що ми обоє рано втратили батьків і стали підтримкою одне одного. 

- Вона знає про наше одруження? - продовжує допитуватись.

- Напевно, ще ні, якщо не з'явилась тут до цього часу, - хмикаю. - Але ми маємо бути готові до того, що скоро це станеться. 

- Коли ти говориш про неї, так мило усміхаєшся, - заявляє Юля. - Видно, що сильно її любиш. А от я одна в сім'ї. Завжди мріяла про старшого брата, але не склалося. 

- У тебе з батьком непрості відносини? - вирішую, що й мені не завадить дізнатись щось нове про цю дівчину, якщо вже у нас зайшла така відверта розмова. 

- У нього важкий характер, - невесело бурчить Юля. - А після того, як зійшовся з Євою, взагалі не можу нормально з ним розмовляти. Але все одно його люблю, а він любить мене. Тільки, на жаль, все, як у житті - зовсім не просто. 

Ми знову замовкаємо та слідкуємо за тим, як на вулиці остаточно темніє. Стає ніякого, адже в подібних ситуаціях я ще не бував. Але і це не головне! Я то можу якось впоратись з наростаючою панікою, а от Юля точно цього не зробить. Їй страшно, і це видно.

- Мабуть, таки варто повернутися на ферму. Ми не можемо сидіти тут усю ніч, - кажу.

- Тоді я з тобою! Не хочу залишатись тут одна! - вигукує Юля. На вулиці все ще ллє як з відра і я не хочу, щоб дівчина разом зі мною грузнула в грязюці. Але з іншого боку, вона має рацію - залишати її тут також не вихід. 

Вже збираюсь відчинити двері й вийти під дощ, коли абсолютно несподівано хтось стукає у вікно з мого боку. Від несподіванки сам лякаюсь, а Юля голосно скрикує. На вулиці видніється темна постать, якій, схоже, злива зовсім не заважає. А от мені в голову одразу лізуть найжахливіші кадри з фільмів жахів. Здається, панікувати можуть не тільки дівчата. Макс Коршун також боягуз, як виявляється на практиці.